Портал в режимі тестування та наповнення
Про Україну
Опубліковано 12 грудня 2019 року о 16:44


Пам'ятник Митрополиту Андрею у Львові

У переліку ювілейних дат, які у 2020 році відзначаються  на державному рівні, містися вшанування 155-річчя з дня народження Андрея Шептицького  -Митрополита Української Греко-католицької церкви (УГКЦ), який очолював Церкву 1901–1944 рр.

Довідково. Митрополит Андрей Шептицький народився 29 липня 1865 року на Західній Україні. За час свого служіння значно розбудував греко-католицьку Церкву як в Україні, так і за кордоном. Будучи одним із найбагатших людей Галичини, щедро спонсорував українські культурно-просвітницькі товариства, надавав стипендії молодим митцям. У 1905 році заснував Національний музей у Львові і придбав для нього велику кількість експонатів. Підтримував українську економічну діяльність, сприяв відкриттю кооперативів. Зазнавав утисків більшовиків. Помер 1 листопада 1944 року внаслідок тяжкої хвороби.




Український інститут національної пам’яті підготував інформаційні матеріали до 100-річчя проголошення Акта Злуки.

Ключові повідомлення

Проголошення Соборності УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року - історичний акт об’єднання українських земель в одній державі. Подія основоположна для українського державотворення.

Акт Злуки 22 січня 1919 року увінчав столітні прагнення українців, розділених і поневолених Російською та Австро-Угорською імперіями, жити в єдиній незалежній державі.

Об’єднання українських земель відбулося з ініціативи і власної волі українців, а не було накинуто насильно зовнішніми чинниками. Акт Злуки 1919 року заперечує тези сучасної російської пропаганди про те, що єдність України - результат політики Леніна чи Сталіна.

Національна єдність – обов’язкова передумова успішного спротиву зовнішній агресії. Її брак в часи Української революції 1917-1921 років призвів до втрати державності, що в довготерміновій перспективі призвело до мільйонних втрат від Голодомору 1932-1933 років, репресій та війн.

Комуністичний тоталітарний режим намагався викорінити з історичної пам’яті події, пов’язані з проголошенням незалежності УНР і об'єднання УНР і ЗУНР в одну державу. Пам’ять про об’єднання УНР і ЗУНР в єдину Українську державу зберігали мешканці Західної України й українська політична еміграція в країнах Західної Європи й Америки.

Перші масштабні відзначення свята Соборності відбулися на території сучасного Закарпаття 22 січня 1939 року. Таким чином закарпатці нагадали про волю українців, висловлену на з’їзді Всенародних зборів у Хусті 21 січня 1919 року про приєднання Закарпаття до Української Народної Республіки. Маніфестація 1939-го була найбільшою демонстрацією українців за 20 років перебування краю у складі Чехословаччини. В ній взяли участь понад 30 тисяч осіб, що з’їхались до столиці Карпатської України.

Ідея соборності України була ключовою для наступного покоління учасників українського визвольного руху у XX столітті 1920-1950 років. Головною метою боротьби Української повстанської армії було створення Української самостійної соборної держави.

У переддень 71-ї річниці проголошення Акта Злуки, 21 січня 1990 року, в Україні відбувся “Живий ланцюг” як символ єдності східних і західних земель України. Акція організована учасниками українського національно-демократичного руху стала однією з наймасовіших у тогочасній Центрально-Східній Європі. Понад мільйон людей, узявшись за руки, створили безперервний ланцюг від Києва до Львова. Захід засвідчив, що українці подолали страх перед комуністичним режимом і готові протистояти політиці комуністичної партії. Ця подія стала одним із провісників падіння СРСР і відновлення незалежної України.

Сучасна російсько-українська війна для українців є продовженням столітньої боротьби за державну незалежність. В ході сучасної російсько-української війни українські військові, так само, як і їхні попередники 100 років тому, відстоюють не лише незалежність, а й соборність України. В лавах Збройних сил України за цілісність нашої держави борються вояки, що походять з усіх її куточків. 100-ліття соборності України є приводом нагадати про єдність і неподільність українських земель, що окуповані Крим, Донеччина та Луганщина – це Україна.

Історична довідка

Ідея єдності всіх українських теренів “від Сяну до Дону” завжди була актуальною в українському інтелектуальному середовищі. З середини ХІХ століття ці твердження викристалізовуються у програмних документах різних політичних груп. Зокрема, вперше твердження про єдність багатомільйонного українського народу, поділеного між Російською та Австрійською імперіями, прозвучало 10 травня 1848 року в маніфесті Головної Руської Ради – першої політичної організації Галичини.

З кінця ХІХ століття соборність стала наріжним каменем ідеологічних декларацій, програм і маніфестів українських політичних партій. Ідею єдності українського народу розвиває Юліан Бачинський 1895 року в “Україна irredenta” та Микола Міхновський 1900-го в “Самостійній Україні”. В наступні десятиліття думка про соборність залишалась інтегральним чинником і чи не єдиним недискусійним положенням програмних цілей усіх течій національно-визвольного руху.

Українська революція 1917-1921 рр. дала можливість нарешті реалізувати споконвічне прагнення українців отримати незалежну національну державу. Внаслідок перебування українських земель у складі двох імперій, українських національних державних утворень постало теж два. Першою на руїнах Російської імперії була проголошена Українська Народна Республіка, пізніше, вже в листопаді 1918-го на теренах колишньої Австро-Угорщини утворилася Західноукраїнська Народна Республіка.

На рубежі 1918-1919 років виникли сприятливі обставини об’єднати ці дві держави в єдину. 1 грудня 1918 року на залізничній станції Фастів між представниками ЗУНР і УНР було підписано “предвступний договір” (тобто попередній, чи прелімінарний) про злуку обох держав, їхні наміри щодо майбутнього об’єднання в одну державу. Статті угоди констатували, що, по-перше, ЗУНР заявляла про “непохитний намір злитися в найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою”. З іншого боку, УНР проголошувала, що вона дає згоду «прийняти всю територію і населення Західно-Української Народньої Республіки як складову частину державної цілості в Українську Народну Республіку». Тобто угода зазначала також те, що Республіка галичан отримує територіальну автономію в межах УНР. Грудневий договір у двох оригіналах (по одному для кожної республіки) міг бути опублікований за згодою урядів. Його підписали: від УНР – Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Федір Швець, Панас Андрієвський, від ЗУНР – Лонгин Цегельський і Дмитро Левицький.

Ратифікації Передвступного договору перешкодив несприятливий перебіг війни. Західноукраїнський уряд змушений був переїхати зі Львова до Тернополя, а згодом – до Станіславова. Там 3 січня 1919-го на першому ж засіданні Української Національної Ради одностайно затвердили “Ухвалу Української Національної Ради про злуку Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою”. Для її урочистого проголошення та завершення юридичного оформлення об’єднання двох республік до Києва було відряджено представницьку делегацію (36 осіб) на чолі з віце-президентом Національної Ради ЗУНР Львом Бачинським.

22 січня 1919 року в першу річницю проголошення Четвертого Універсалу в Києві на Софійській площі відбулися урочисті збори, на яких проголосили Універсал Директорії Української Народної Республіки про злуку із Західно-Українською Народною Республікою.

Церемонія розпочалася о 12-й годині промовою голови делегації ЗУНР, віце-президента УНРади Льва Бачинського. Потім Лонгин Цегельський зачитав вірчу Грамоту УНРади і Ради державних секретарів ЗУНР до Директорії, в якій були подані акти, що вели до злуки, зокрема Ухвала УНРади від 3 січня 1919 року про об’єднання ЗУНР і УНР. Щоб підкреслити присутнім представникам іноземних держав міжнародне значення даного акта, член західноукраїнської делегації Ярослав Олесницький прочитав його французькою мовою. Після цього Лев Бачинський урочисто вручив прочитану грамоту Голові Директорії. Прийнявши її, Володимир Винниченко привітав делегацію західних українців короткою промовою, в якій підкреслив історичне значення Акта Злуки.

Наступного дня, 23 січня, у приміщенні київського оперного театру (сучасна Національна опера України імені Тараса Шевченка) Трудовий Конгрес України, заслухавши й обговоривши згадані документи, схвалив їх. Ратифікувавши таким чином Універсал Директорії, Конгрес надав йому законного юридичного характеру. Президента УНРади Євгена Петрушевича незабаром обрали до складу Директорії. ЗУНР дістала назву Західна область Української Народної Республіки (ЗОУНР). Розпочалася активна співпраця в економічній, військовій та культурних сферах.

Так, 24 січня 1919 року Директорія затвердила державний бюджет, проект якого розроблявся ще за Павла Скоропадського в 1918-му. Відповідно до того кошторису передбачалася допомога ЗОУНР в розмірі 6 мільйонів карбованців. 15 березня ухвалено низку законів, які також передбачали фінансову підтримку ЗОУНР. Зокрема, про надання 500 млн гривень на відновлення помешкань і будівель, зруйнованих війною, про одноразове асигнування в розмірі 120 млн гривень і, починаючи з 1 квітня 1919 р., по 30 млн гривень щомісяця на видачу пайків родинам мобілізованих стрільців.

У січні 1919 року до Галичини прибула, як військова допомога, І-а Дніпровська дивізія, котра в лютому-березні 1919-го брала участь у Вовчухівській операції. Однією з найбільш боєздатних частин, що прибули з Наддніпрянщини на допомогу галичанам у лютому того ж року, була артилерія київських Січових Стрільців, організована полковником Романом Дашкевичем. Також Директорія надала близько 60 бойових літаків, з яких утворили Літунський полк Галицької армії. У липні-вересні 1919 р. відбувся спільний похід Армії УНР та УГА, у напрямку Київ-Одеса.

28 січня 1919-го Трудовий Конгрес створив культурно-освітню комісію із законодавчими та контролюючими функціями в цій галузі, її секретарем обрали галичанина Івана Калиновича. 20 лютого комісія в листі до Міністерства освіти УНР наголошувала на необхідності ознайомлення з освітньою справою Галичини й передбачала сприяти зближенню української шкільної молоді усіх земель України.

Великим культурним здобутком у той час було створення Української республіканської капели на чолі з Олександром Кошицем. Вона давала концерти не тільки в Україні, а й гастролювала Європою. До її складу входили й галичани Микола Чайківський, Остап Вахнянин, Юрій Вінцковський, Роман Кирчів, Михайлина Орисик, Олександр Пеленський, Софія Колодіївна, а також Ольга Копачук із Буковини.

Об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу через низку причин не було доведене до кінця. Головна з них – скрутне становище, в якому незабаром опинилися Директорія та її уряд, що були змушені під натиском радянських військ залишити майже всю територію України. Не в кращій ситуації була й ЗУНР, перебуваючи у стані постійних військових дій з польським арміями. Практично Ухвала УНРади від 3 січня й Універсал Директорії від 22 січня 1919 року лише задекларували проведення державного об’єднання в майбутньому. Його мали закріпити Всеукраїнські Установчі збори, скликати які в тих умовах виявилося неможливо. До того часу встановлювався подібний до конфедеративного державний зв’язок між двома українськими державними утвореннями з окремими урядами, системами державної адміністрації й збройними силами. Ця організаційна окремішність збереглася навіть тоді, коли територія ЗУНР була повністю окупована польськими військами, а її уряд, разом із армією, опинився на території, контрольованій безпосередньо Директорією.

Разом із тим, хоча соборність України і не вдалося утвердити, Акт злуки залишився тією знаменною подією, що мала велике історичне значення для українського суспільства. Він задекларував перед усім світом неподільність українських земель, єдність і солідарність народу, став прологом до постання сучасної соборної суверенної України.

Цитати:

“Україна була, єсть і буде завсіди окремою нацією, і як кожна нація, так і вона потребує національної волі для своєї праці й поступу... Для нас, свідомих українців, єсть один український народ. Україна австрійська і Україна російська однак нам рідні, і жодні географічні межі не можуть роз’єднати одного народу, і аби була у нас моральна міць, то ні нас не зможуть відірвати від Галичини, ні Галичини від нас, бо ідеї, духу розірвати на два шматки не можна, як нічим не можна спинити Дніпрової течії: вона завжди опиниться у морі, які б перепони не були”.

Із політичного маніфесту “Братства Тарасівців”. 1891 р.

“Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка”.

Із Універсалу Директорії УНР. 22 січня 1919 р.

“Світла Директоріє і Високий Уряде Української Народної Республіки! На цій історичній площі... стоїмо оце ми, законні й вольними голосами нашого народу вибрані представниками Західної України, а саме Галичини, Буковини і Закарпатської Русі, та доносимо Вам і заявляємо прилюдно перед усім народом України, перед усім світом і перед лицем історії, що ми ... власною волею хочемо і бажаємо обновити національно-державну єдність нашого народу, що існувала за Володимира Великого та Ярослава Мудрого, – до якої стреміли наші великі гетьмани Богдан Хмельницький, Петро Дорошенко та Іван Мазепа. Від сьогодні Західна Україна лучиться з Великою Україною в одно нероздільне тіло, соборну та суверенну державу”.

Із промови голови галицької делегації Льва Бачинського. 22 січня 1919 р.

“Громадяне! Тільки тоді ми будемо кричати “Слава!” вільними грудьми, коли зміцнимо нашу владу, коли настане спокій нашій землі. Всі, як один чоловік, станьте плечем до плеча на оборону рідного краю від ворогів наших. Я як Отаман всього війська Українського кажу вам, що зо всіх боків оточені ворогами. Не слів, а діла чекає від вас Українська Народня Республіка. Доведіть своєю чесною роботою свою любов до неї, доведіть, що ви гідні сьогодняшнього свята. Я сам буду кричати з вами "Слава!", коли ні одного ворога не буде на нашій території. Перед вами пройшло Українське Республіканське Військо, котре не щадить свого життя й сил у боротьбі з ворогами. Допоможіть же і ви йому одежою, харчами. Підтримайте ж Республіку, котрій ви кричите “Слава!”, не словом, а ділом”.

Із виступу Симона Петлюри, члена Директорії УНР.  22 січня 1919 р.

“По злуці українських земель кожний ворог стає спільним українським ворогом і проти його посягань повинні спільно стати всі українці. В українсько-польській війні поможе Велика Україна галичанам одягом і воячим приладдям. Дещо вже переслалося, багато що поспіє, а в потребі прийдуть брати з-над Дніпра, щоб відперти спільно ляцького наїзника, щоби спільно пролитою кров’ю звільнити на ділі соборність усіх українських земель…”

Із промови міністра УНР Микити Шаповала в Золочеві перед вояками УГА. Січень 1919 р.

“Український народе! Українські повстанці! День 22 січня - це наше найбільше національне свято, свято - Самостійної й Соборної Української Державності! Ідеал 22-го січня - це наш всенародний ідеал, наше прагнення і наша ціль! Присягаємо, що не зложимо зброї, не перервемо боротьби, не завернемо з шляху Національної Революції, доки знову не здійснимо цього Великого Святого Ідеалу, доки не здобудемо Української Незалежної Держави!”.

З наказу ОУН, виданого до 22 січня 1946 р.

“Це перша спроба публічно відзначити роковини української самостійної соборної держави, “поклонитися УНР і ЗУНР”. Живий людський ланцюг має, за задумом його ініціаторів, символізувати єдність західних і східних земель України, єдність духовної культури українського народу, єднання церков, а головне – показати наскільки населення республіки підтримує Рух.

Переконати лідерів НРУ у недоцільності організації живого ланцюга, його безплідності не вдалося. Вони наполягають на проведенні цієї акції і мають намір звернутися до партійних і радянських органів за допомогою в її здійсненні”.

Із записки ідеологічного відділу ЦК Компартії України про плани політичних акцій НРУ на січень 1990 р. і заходи щодо їх нейтралізації.

Історична довідка

Українська революція 1917-1921 рр. стала переломним моментом нашої історії. Вона прискорила становлення української політичної нації, національної еліти й селянської верстви. Хоча Українська революція зазнала поразки, національне відродження було настільки сильним, що більшовики не могли його ігнорувати. Вони змушені були піти на створення у 1919 році квазідержави – УСРР і певні поступки українському національному рухові, результатом якої стала українізація та НЕП. Українізація швидко досягла вражаючого успіху. В 20-х рр. розпочався український культурний ренесанс на чолі із українською інтелігенцією. Проте до кінця 1920-х років у СРСР ствердився тоталітарний комуністичний режим із суворою суспільною ієрархією. Будь-який прояв незгоди або нонконформізму негайно жорстоко придушувався і карався.

Форсована індустріалізація та суцільна колективізація шокувала селян з їхньою природженою повагою до приватного майна. Коли розпочалася конфіскація землі та майна, а людей почали силою заганяти в колгоспи, село повстало. Колишні господарі не могли собі дозволити втратити можливість розпоряджатися результатами своєї праці.

У 1930 р. відбулося близько 4 тис. масових виступів, в яких взяло участь близько 1,2 млн. селян. За перші 7 місяців 1932 року органи ҐПУ зафіксували в УСРР понад 900 масових виступів, що складало понад 56% усіх антиурядових акцій в СССР за цей час. Незважаючи на тиск партійних і державних органів, майже 500 сільських рад в Україні відмовилися приймати нереальні плани хлібозаготівель. Улітку 1932 року через наростання спротиву Й.Сталін із оточенням приймає рішення про організацію в Україні штучного голоду, щоб шляхом винищення частини населення залякати інших і не “втратити Україну”.

Голодомор став результатом чітко спланованої політики Кремля. Безпосередньо до Голодомору призвело посилення попередньої політики визиску та введення в дію нових механізмів геноциду наприкінці 1932 р. Головним із таких механізмів стала масова конфіскація усього продовольства на відміну від попереднього часу, коли забирали переважно зерно. Конфіскація вимагала напруження всього репресивного апарату системи, а також залучення багатьох містян, робітників у примусовому порядку, співробітників компартійного апарату. Для вилучення продовольства створювалися спеціальні загони з активістів, які ходили по сільських обійстях і здійснювали обшуки. З початком 1933 р. ці спеціально навчені активісти забрали все їстівне у мільйонів людей, прирікши їх на масовий голод. Люди почали тікати з уражених голодом територій. У відповідь влада намагається ізолювати голодуючих в межах окремих населених пунктів та територій. З цією метою був застосований режим «чорних дошок». Села, занесені на «чорні дошки», оточувалися збройними загонами міліції та радянських спецслужб. Вивозяться всі запаси їжі. Забороняється торгівля та ввезення будь-яких товарів. Занесення населених пунктів або територій на «чорні дошки» було рівнозначно смертному вироку їх жителям. Голодуючі намагаються вибратися за межі України. У відповідь у січні 1933 р. режим забороняє виїзд селян з території України та Кубані, заселеної переважно українцями, шо стало ще одним елементом політики Голодомору. Втікачам перестають продавати квитки на залізничний та водний транспорт. Блокуються дороги до міст. Тих, хто встиг виїхати, заарештовують і повертають назад.

В результаті були створені несумісні з життям умови для значної частини населення України. Голодуючі опинилися у замкнутому колі, повністю залежні від волі державного та партійного апарату. Навколо теми Голодомору була встановлена повна інформаційна блокада, яка тривала фактично з 1932 р. до здобуття Україною незалежності. Приховування інформації про злочин Голодомору може вважатися однією з ознак геноциду. Крім мотиву приховування доказів злочину та унеможливлення надання допомоги голодуючим, інформаційна блокада переслідувала й іншу мету. В той час СРСР проводив активну міжнародну та торгівельну політику, і розголос про голод в Україні міг мати негативні наслідки для налагодження міжнародних контактів та підписання торгових контрактів. Тим не менш, деякі західні журналісти, які побували за залізною завісою тоталітаризму, публікували репортажі про злочин, доносили світові інформацію про те, що там діється насправді.

Українська мова належить до старо-писемних мов. Українська писемність почи­нається з XI ст. Виникнення українського письма учені пов’язують зі створенням на основі грецького алфавіту в IX ст. нашої ери слов’янського кириличного, або кирилиці, названого на честь його творця — просвітителя Кирила. Кириличним письмом користувалися в Київській Русі, а потім у староукраїнській, старобілоруській і староросійській писемностях, які пізніше зазнавали змін, що відбивали звукові особливості кожної мови. Староукраїнська писемність формувалася на основі загальноруських писемних традицій та особливостей живих говорів україського народу. Графіка староукраїнської писемності, базуючись на кирилиці, збе­рігала майже всі знаки давньоруського письма.

 Найдавнішим типом українського письма був устав — різновид кириличного, що з’явився у слов’янській писемності на основі візантійського літургійного (уніціального) письма; із XIV ст. поширюється півустав,- а з кінця XIV — початку XV ст. з’явився скоропис, який досяг найбільшого розвитку із XVII ст.

Книгодрукування в Україні з кінця XVI і до початку XVIII ст. здійснювалося традиційним кириличним півуставом. Реформа алфавіту і графіки в Росії 1708—1710 рр. зумовила зміни в накресленні літер гражданським шрифтам (кириличне письмо в традиційній графіці було збережено для перекладної літератури). Усунуто літери лі і А (які позначали носові голосні), літери *ь, ь, які позначали короткі голосні
е, о та ін., що не відповідали звуковій системі староукраїнської мови.
Протягом XIX ст. було уведено літери, які збереглися і в сучасному правописі.
Хоча ні в Східній, ні в Західній Україні у ХУІП-ХІХ ст. єдиних форм використання української азбуки і загальноприйнятого правопису не було.
Із зняттям царською Росією заборони українського друкованого слова в 1905 р.
український алфавіт і графіка сформувалися в їхньому сучасному вигляді. У радян­ський період у правописі панувала тенденція до зближення українських написань із написаннями російською мовою (зокрема, було вилучено літеру г).
У 1960 році спеціальна правописна комісія удосконалює український правопис,
внісши деякі зміни у вживання розділових знаків, написання слів окремо, разом і через дефіс.

За понад тридцять років мова зазнала певних змін: з’явилися нові слова, тривав процес запозичення, поповнювалась наукова термінологія, свої вимоги орфографії висувала перекладацька практика. У 90-х роках XX століття орфографічна комісія запропонувала проект нового видання «Українського правопису», в якому відновлено порядок розташування літер в абетці, повернено літеру г, скорочено кількість винятків із правил, спрощено правопис складних слів, докладніше опрацьовано правила щодо написання слів іншомовного
походження, географічних назв та особових найменувань людей. У 1993 році четверте вндання «Українського правопису», виправлене й доповнене, побачило світ. У сучасних умовах обговорюється видання нового українського правопису, який повніше відбиватиме фонетичні особливості української мови, написань слів і їх частин, слів іншомовного походження, уживання розділових знаків.

Матеріал з сайту

https://85holodomor.in.ua

https://holodomormuseum.org.ua/hololomor/filmy-pro-holodomor/

https://holodomormuseum.org.ua/en/films-about-holodomor/

Брошура деталізує історію Голодомору 1932-1933 рр., яку мають знати не лише в Україні, а й у всьому світі, та пояснює, чому Голодомор є геноцидом і чому таким його має визнати світове співтовариство. Як і виставка, брошура апелює до українців та світової спільноти, змушуючи замислитися про причини і наслідки трагедії українського народу, спричиненої тоталітарним більшовицьким режимом.

Матеріали підготували Український інститут національної пам’яті, Національний музей «Меморіал жертв Голодомору», Міністерство закордонних справ України та Міністерство інформаційної політики України.

ФАКТ 1: РОСІЯ ЗАПЛАНУВАЛА ЗБРОЙНУ АГРЕСІЮ ПРОТИ УКРАЇНИ ЗАЗДАЛЕГІДЬ. ПЕРЕМОГА РЕВОЛЮЦІЇ ГІДНОСТІ СТАЛА ЛИШЕ ЗРУЧНИМ ПРИВОДОМ

Спланована збройна агресія Росії проти України розпочалася 20 лютого 2014 року з військової операції Збройних Сил РФ із захоплення частини території України – Кримського півострова. Ця дата не заперечується навіть Міністерством оборони РФ, оскільки вказана на відомчій медалі «За повернення Криму». Між тим, лише наступного дня В.Янукович втік з Києва, а Постанова ВРУ «Про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень та призначення позачергових виборів Президента України», яка стала приводом для звинувачень з боку РФ у нібито «антиконституційному заколоті в Україні», була прийнята лише 22 лютого 2014 року.

ФАКТ 2: РОСІЙСЬКА АГРЕСІЯ МАЛА НА МЕТІ ЗНИЩЕННЯ УКРАЇНИ ЯК НЕЗАЛЕЖНОЇ ДЕРЖАВИ

Незаконна окупація АР Крим та м.Севастополь стала лише першим кроком РФ, спрямованим на підрив незалежності і суверенітету України. Керівництво Кремля завжди було твердо переконане, що без контролю над Україною Росія ніколи не стане державою-світовим лідером, а демократична і заможна Україна загрожуватиме збереженню нинішньої авторитарної влади в Росії. Саме тому наступним етапом російської агресії стала спроба дестабілізувати ситуацію у східних та південних регіонах України з метою утворення на цій території квазі-держави «Новоросія». Ці плани були оприлюднені російським президентом В.Путіним у ході телевізійної програми «Діалог з росіянами» на Першому каналі 17 квітня 2014 року. Повній реалізації цих планів вдалося перешкодити, але російські регулярні війська та керовані РФ НЗФ окупували окремі райони Донецької та Луганської областей України.

ФАКТ 3: ЗБРОЙНА АГРЕСІЯ – ЛИШЕ ОДИН З ІНСТРУМЕНТІВ ГІБРИДНОЇ ВІЙНИ РФ ПРОТИ УКРАЇНИ

Збройна агресія є лише одним з елементів гібридної війни Росії проти України. Іншими елементами стали:

1) пропаганда, що базується на брехні та підміні понять; 2) торговельно-економічний тиск; 3) енергетична блокада; 4) терор і залякування громадян України; 5) кібер-атаки; 6) категоричне заперечення самого факту війни попри наявність безлічі неспростовних доказів; 7) використання у своїх інтересах проросійських сил та держав-сателітів; 8) звинувачення іншої сторони у власних злочинах.

ФАКТ 4: МУЖНІСТЬ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ТА СОЛІДАРНІСТЬ МІЖНАРОДНОГО СПІВТОВАРИСТВА З УКРАЇНОЮ СТАЛИ НА ЗАВАДІ РЕАЛІЗАЦІЇ АГРЕСИВНИХ ПЛАНІВ КРЕМЛЯ

Активну фазу збройної агресії Росії проти України вдалося зупинити завдяки мужності українського народу, який став на захист своєї Батьківщини у складі Збройних Сил України, Національної гвардії України та інших оборонних та правоохоронних органів.

Важливим елементом протидії агресору стали спільні політико-дипломатичні зусилля міжнародного співтовариства. 27 березня 2014 року Генеральна асамблея ООН схвалила Резолюцію 68/262 «Територіальна цілісність України», в якій підтвердила міжнародно визнані кордони України та відсутність будь-яких правових підстав для зміни статусу АР Крим та м.Севастополя. Аналогічна позиція ГА ООН була підтверджена у Резолюції 71/205 «Ситуація з правами людини в АР Крим та місті Севастополь (Україна)», схваленій 19 грудня 2016 року. Окрім того, в Резолюції вперше в офіційних документах ООН Росія визнається державою-окупантом. Численні документи на підтримку територіальної цілісності України в рамках міжнародно-визнаних кордонів приймалися КМРЄ, ПАРЄ, ПА ОБСЄ тощо.

Найбільш ефективним інструментом тиску на державу-агресора стали політичні та економічні санкції країн Заходу. Вони дозволили пригальмувати російську агресію проти України, знизити ймовірність широкомасштабного вторгнення та примусили РФ сісти за стіл переговорів, зокрема в рамках Тристоронньої контактній групи (сторони конфлікту – Україна та РФ, а також ОБСЄ як посередник) та Нормандській четвірці (сторони конфлікту – Україна та РФ, посередники – Франція та ФРН). Рішення про послаблення або скасування санкцій дасть старт для нового витка російської збройної агресії.

ФАКТ 5: РОСІЙСЬКА АГРЕСІЯ ПРИЗВЕЛА ДО ЖАХЛИВИХ ГУМАНІТАРНИХ НАСЛІДКІВ

У результаті збройної агресії Росії проти України загинули близько 9940 осіб, близько 23455 було поранено (за даними ООН). Ці показники, зокрема, включають 298 пасажирів рейсу MH17, у тому числі 80 дітей, які стали жертвами терористичного акту 17 липня 2014 року, коли літак Малайзійських авіаліній був збитий російськими військовими із ЗРК «Бук», що був доправлений на окуповану територію Донбасу з території РФ.

Близько 1 млн. 584 тис. мешканців Криму та Донбасу були змушені покинути свої домівки як внутрішньо переміщені особи.

Станом на сьогодні окупованими залишаються: Автономна Республіка Крим (26 081 км²), м.Севастополь (864 км²), частина Донецької та Луганської областей (16799 км²) – всього 43744 км², що складає 7,2% території України.

На окупованих територіях панує страх та терор, окупаційна влада діє репресивними методами і залякуваннями, системно і масово порушує права людини і свободи. Критична ситуація у сфері прав людини в окупованому Криму була засуджена Резолюцією ГА ООН 71/205 «Ситуація з правами людини в АР Крим та місті Севастополь (Україна)» від 19 грудня 2016 року.

Економіка Донбасу повністю зруйнована. Устаткування багатьох колись потужних українських заводів вивезено на територію РФ. Ситуація з затопленими гірничо видобувними шахтами загрожує потужною екологічною катастрофою. Російська влада не допускає експертів для оцінки ситуації та її можливого виправлення.

На сході непідконтрольною Уряду України залишається ділянка українсько-російського державного кордону протяжністю 409,7 км.

Відповідно до моніторингу щодо фактів порушень Російською Федерацією прав релігійних організацій та релігійних меншин на території Автономної Республіки Крим, м. Севастополя, зафіксовано обмеження релігійної діяльності та переслідування православних, мусульманських, протестантських та іудейських релігійних організацій.

Правопорушення відбуваються за напрямками: «Викрадення та тортури», «Захоплення культових будинків, осквернення, пошкодження або знищення релігійних святинь», «Арешти та обшуки», «Заборона проведення релігійної діяльності».

Задокументовані на окупованих Російською Федерацією територіях Автономної Республіки Крим факти говорять про те, що в Криму кримінального переслідування за релігійною ознакою зазнають мусульмани.

Систематично обмежується свобода мирних зібрань (введена адміністративна відповідальність за несвоєчасну подачу повідомлення про проведення мирного зібрання, незазначення мети проведення або неповідомлення про відмову від проведення зібрання).

За результатами підсумкового річного моніторингу, з урахуванням відомостей неурядових організацій було встановлено, що на окупованих Російською Федерацією територіях Автономної Республіки Крим 37 людей позбавлено волі за політично вмотивованими кримінальними справами, з них: 13 цивільних осіб, 24 військовополонених. Проти 44 людей відкриті нові політично мотивовані кримінальні справи, 9 людей було позбавлено волі у рамках адміністративних справ, стягнуто штрафи на загальну суму не менше 25 000 рублів за участь у мирних зібраннях.

Водночас, відновлення повноцінної діяльності релігійних організацій, що діють на тимчасово окупованій території України, можливе тільки за умови виведення мілітарно-терористичних російських угруповань з зазначених територій та відновлення діяльності органів державної влади України.

 Україна вдячна Європейському Парламенту за схвалення потужної резолюції із засудженням триваючої агресії Росії проти України та вимогою до Кремля звільнити понад 100 українських політичних в’язнів, що їх Росія незаконно утримує на своїй території, а також в окупованому Криму та Донбасі.
Окремо євродепутати засудили агресивні дії РФ проти України в районі Керченської протоки та захоплення 24 українських моряків, а також невиконання Москвою наказу Міжнародного трибуналу з морського права від 25 травня 2019 року.
Знаковим є те, що у своєму рішенні новообраний Європарламент беззастережно підтримав суверенітет і територіальну цілісність України, наголосив на невизнанні російської окупації Криму та будь-якої правочинності законодавства і судочинства РФ на окупованому півострові, а також засудив масштабні переслідування українських громадян та придушення прав людини.
Ми вітаємо рішучу підтримку з боку новообраних європейських депутатів санкційної політики ЄС проти РФ та заклик до запровадження нових персональних санкцій проти осіб, відповідальних за політичні переслідування і придушення прав людини, а також готовність до введення щодо Росії додаткових економічних обмежувальних заходів.
Рішення Європарламенту продемонструвало незмінну солідарність ЄС з Україною у її боротьбі проти російської агресії та активну підтримку європейською спільнотою зусиль України зі звільнення наших громадян з російського
Outdated Browser
Для комфортної роботи в Мережі потрібен сучасний браузер. Тут можна знайти останні версії.
Outdated Browser
Цей сайт призначений для комп'ютерів, але
ви можете вільно користуватися ним.
67.15%
людей використовує
цей браузер
Google Chrome
Доступно для
  • Windows
  • Mac OS
  • Linux
9.6%
людей використовує
цей браузер
Mozilla Firefox
Доступно для
  • Windows
  • Mac OS
  • Linux
4.5%
людей використовує
цей браузер
Microsoft Edge
Доступно для
  • Windows
  • Mac OS
3.15%
людей використовує
цей браузер
Доступно для
  • Windows
  • Mac OS
  • Linux