Міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба представив сайт UKRAINE.UA, цифровий портал про сучасну Україну для іноземних аудиторій.

«Ми створили сайт UKRAINE.UA, аби світ дізнався про справжню Україну: креативну, динамічну, інноваційну. Країну різноманіття та чаруючої природи. Країну свободи та гідності. Країну, в якій тисячолітня історія та культура доповнені амбітним баченням майбутнього», - заявив міністр.

За словами міністра, до створення проєкту були залучені провідні фахівці та профільні агентства, і він залишатиметься відкритим до колаборацій та розвитку і після запуску.

«Зокрема, на сайті розміщений фотобанк “Україна”, який я анонсував влітку. Тоді на мій заклик відгукнулися багато фотографів, чудові роботи яких згодом увійшли до збірки. Світлини можна вільно використовувати в некомерційних цілях для просування України за кордоном», - повідомив міністр.

Дмитро Кулеба додав, що головними драйверами створення проєкту були Міністерство закордонних справ та Український інститут, а його метою є формування позитивного іміджу України за кордоном. За словами глави МЗС, нині працює англомовна версія сайту, а протягом 2021 року планується запуск французької, німецької, іспанської, арабської та китайської мовних версій.

«Іноземці зможуть познайомитись із Україною онлайн, зацікавитися нею і згодом відвідати, інвестувати чи приїхати на навчання до нашої держави», - додав глава МЗС України.

Міністр висловив щиру вдячність команді МЗС, всім партнерам та учасникам створення сайту, насамперед, Посольству Великої Британії в Україні. До роботи над проєктом долучились Програма розвитку ООН в Україні, Depositphotos, Ukraїner, «Ілляшев та партнери», Офіс із залучення інвестицій UkraineInvest, Український державний центр міжнародної освіти, Державне агентство розвитку туризму України, Український інститут національної пам'яті, Асоціація в’їзних туроператорів України, Ukrainian Fashion Week, Громадська Спілка «Дорога вина та смаку Української Бессарабії», експертка з винної культури та викладачка Ukrainian Wine & Spirit School Євгенія Ніколайчук, Український культурний фонд, українські фотографи, стартапи, культурні інституції.

Насамкінець, Дмитро Кулеба закликав всіх, хто має ідеї, як покращити сайт, хоче передати фотографії для фотобанку чи поділитись своїми враженнями про проєкт, скористатися електронною адресою зворотного зв’язку, розміщеною на сайті.

Поділитися Твітнути Надрукувати

Міжнародний фестиваль Книжковий Арсенал представляє програму «Література на експорт», мета якої – ознайомити іноземних видавців з можливостями українського книжкового ринку і спонукати їх до перекладів української літератури в своїх країнах. 

«Література на експорт» – це частина Професійної програми міжнародного фестивалю Книжковий Арсенал. Проєкт фінансується ЄС в рамках ініціативи EU4Business і реалізується ЄБРР.

Через запровадження карантину й перенесення проведення Х Книжкового Арсеналу, професійна програма фестивалю рушила в онлайн. Її актуальність посилюється стартом 3 грантових програм з підтримки перекладів української літератури іноземними мовами. 

Географія і часові рамки такого проєкту також розширюється, оскільки українські видавці отримують можливість бути представлені партнерам, які фізично не відвідали б фестиваль.

Складові програми «Література на експорт»:

•  цикл відеолекцій англійською мовою про українську літературу (сучасну, класичну, дитячу, нон-фікшн), про розвиток книжкового ринку і про грантові програми для іноземних видавців і літагентів;
•  освітня програма для українських видавців щодо продажу прав на книжки онлайн;
•  цикл матеріалів з порадами для українських видавців, як виходити на різноманітні іноземні ринки;
•  онлайн B2B переговори між українськими й іноземними видавцями щодо купівлі прав на українські книжки.

Всі матеріали програми розміщені за посиланнями: українською та англійською. 

«Через пандемію світ несказанно змінився, як і підходи у видавничому бізнесі. І команда Книжкового Арсеналу сприймає ці зміни як нові можливості. Зі звичних форматів книжкових виставок і фестивалів, де відбувалися перші знайомства й велися переговори про купівлю прав, ми переходимо в онлайн. І сподіваємось, що це значно розширить географію наших партнерств. Адже ми віримо, що література була і є способом порозуміння між культурами й суспільствами. Зважаючи на кількість державних і міжнародних грантових програм це є шансом для індустрії заявити про себе світові», – зазначила Оксана Хмельовська, кураторка програми.

«Книговидавництво є однією з провідних креативних індустрій, які були визначені на урядовому рівні одним із пріоритетних напрямків для розвитку експорту. За статистикою, українська книговидавнича галузь тримається на малому та середньому бізнесі, тому потребує особливої підтримки. Протягом останніх декількох років ЄБРР, за фінансової підтримки ЄС в рамках ініціативи EU4Business, реалізує комплексну програму, спрямовану на підтримку малих і середніх підприємств в Україні. Одна з її складових – програма «Література на експорт», націлена на підтримку українських книговидавців в їх прагненні вийти на світовий ринок, що стало складнішим завданням в умовах карантину. Активності, які заплановані в рамках програми, покликані допомогти українській книзі знайти своє місце на полицях іноземних читачів, через встановлення прямих B2B контактів між українськими й закордонними видавцями», – прокоментувала Юлія Кревська, представниця ЄБРР.

Згідно з опитуванням Книжкового Арсеналу, найпривабливішими ринками українські видавці назвали (у порядку спадання зацікавленості): Польща, Німеччина, США, Велика Британія, Канада, Франція, Литва, Чехія, Китай, Австрія, Білорусь, Італія, скандинавські й арабські країни.

Міжнародний фестиваль «Книжковий Арсенал» відбувається щороку з 2011 і проводиться Мистецьким арсеналом в стінах його історичної будівлі. Це грандіозна інтелектуальна подія України, де розвиваються і взаємодіють книжкова, літературна, мистецька сцени, порушуються і осмислюються вагомі питання буття людини, а також суспільства і культури, спонукаючи до проактивної позиції учасників і відвідувачів.

Місія Книжкового Арсеналу — створювати такі взаємодії, коли поєднання естетичного переживання та інтелектуального включення в контексті книги посилює спроможність людини та суспільства.

Депортація кримських татар, розпочата 18 травня 1944 року, - один із найяскравіших прикладів злочинів радянського режиму, вчинених ним під час Другої світової війни. Понад 20 років радянська влада повністю заперечувала злочинний характер своїх дій. У 1967 році Верховна Рада СРСР визнала необґрунтованість тотального звинувачення кримських татар, але на відміну від інших «покараних народів», вони не отримали права повернутися до Криму. Лише 1989 року радянським парламентом депортація була визнана незаконною та злочинною.

Анексія Криму Російською Федерацією у лютому 2014 році актуалізувала проблему боротьби кримських татар за свої права. Вже 20 березня того ж року Верховна Рада України ухвалила Постанову № 1140-18 «Про Заяву Верховної Ради України щодо гарантії прав кримськотатарського народу у складі Української Держави», якою визнавала кримських татар корінним народом України та гарантувала їхнє право на самовизначення в складі України.

У 2014 році російські окупанти Криму вперше в новітній історії заборонила проведення 18 травня традиційного траурного мітингу в центрі Сімферополя, тож 70-і роковини депортації кримські татари були змушені відзначати в місцях компактного проживання в оточенні загонів поліції у супроводі гелікоптерів. Водночас лише упродовж першого року після анексії 2014 року більше 150 кримських татар були піддані «вибірковому правосуддю», 21 зник без відома або був убитий, а Меджліс позбавлений як будинку, так і можливості вести діалог із державними органами, так званої, «Республіки Крим». Доводиться констатувати, що на п’ятому році анексії АР Крим переслідування кримськотатарського народу російською окупаційною адміністрацією лише посилилося.

За таких умов, вшанування на загальнодержавному рівні пам’яті жертв депортації кримськотатарського народу та демонстрація солідарності в боротьбі за відновлення їхніх прав набуває важливого українського та міжнародного значення.

Верховна Рада України Постановою від 12 листопада 2015 року № 792-УІІІ «Про визнання геноциду кримськотатарського народу» визнала депортацію з Криму кримських татар у 1944 році геноцидом кримськотатарського народу. 18 травня в Україні встановлено Днем пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Українським парламентом заявлено, що системний тиск на кримськотатарський народ, репресії громадян України за національною ознакою, організація етнічно і політично вмотивованих переслідувань кримських татар, їхніх органів, таких як Меджліс кримськотатарського народу та Курултай кримськотатарського народу, на тимчасово окупованій території України з боку державних органів Російської Федерації, починаючи з дати початку тимчасової окупації, є свідомою політикою етноциду кримськотатарського народу.

У 2016 році Верховною Радою України перейменовано 75 одиниць адміністративно-територіального устрою АР Крим та м. Севастополь, назви яких містили символіку комуністичного тоталітарного режиму. За рекомендацією Українського інституту національної пам’яті переважній більшості перейменованих населених пунктів повернуто історичні кримськотатарські назви, що стало практичною реалізацією передбаченого статтею 3 Закону України «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою» забезпечення Державою права депортованих осіб на повернення історичних назв населених пунктів, що були перейменовані за часів СРСР у зв’язку із здійсненням депортації.

Ключові зауваги

Вигнання нацистів та їхніх союзників із Криму остаточно завершилося в ніч на 13 травня 1944 року. Вже за тиждень радянська влада розпочала депортацію кримських татар, закинувши їм масове дезертирство та співпрацю з ворогом. Пізніше у подібному звинуватили й інші народи Криму. Насправді жодних доказів «масового дезертирства» кримських татар не існує, а абсолютна більшість колабораціоністів загинула в боях чи була засуджена в індивідуальному порядку.

За час депортації на загальне «спецпоселення» до Центральної Азії було відправлено понад 183 тисячі кримських татар, на примусові роботи до

Московського вугільного тресту - 5 тисяч, до таборів фронтового резерву - 6 тисяч та ще стільки ж до ГУЛАГу.

Також із Криму було вигнано понад 40 тисяч болгар, вірмен, греків, турок і ромів.

Депортація кримських татар стала одним із найяскравіших прикладів злочинів радянського режиму, вчинених ним під час Другої світової війни. Упродовж багатьох років радянська влада повністю заперечувала злочинний характер своїх дій.

Депортація мала катастрофічні наслідки для кримських татар в місцях заслання. Протягом останнього року до завершення війни від голоду, хвороб та виснаження загинуло понад ЗО тисяч кримських татар. Не меншої шкоди зазнало господарство Криму, позбавлене досвідчених працівників.

Україна ніколи не відмовлялася від визнання актів органів колишнього СРСР щодо відновлення прав депортованих, а від проголошення незалежності взяла на себе повну відповідальність за долю всіх своїх громадян, включно з тими, що повертаються на її територію з місць депортації.

В умовах тимчасової окупації Криму Російською Федерацією, коли переслідування кримськотатарського народу окупаційною адміністрацією лише посилюються, вшанування на загальнодержавному рівні пам’яті жертв депортації кримськотатарського народу та демонстрація солідарності в боротьбі за відновлення їхніх прав набуває важливого українського та міжнародного значення.

Історична довідка

Планування депортації розпочалося ще до вигнання нацистів із Криму. 22 квітня в доповідній записці на ім’я Лаврентія Берії кримські татари були звинувачені в масовому дезертирстві з лав Червоної армії. 10 травня Берія в листі до Сталіна повторив попередній закид, додавши до нього «зрадницькі дії кримських татар проти радянського народу» та «небажаність подальшого проживання кримських татар на прикордонній околиці Радянського Союзу». Також в листі була сформульована пропозиція виселити все кримськотатарське населення до Узбекистану.

Наступного дня, 11 травня 1944 року було ухвалено цілком таємну постанову Державного комітету оборони № 5859сс «Про кримських татар». У ній наводилися попередні претензії до кримськотатарського населення - начебто масове зрадництво та масовий колабораціонізм, - які стали обґрунтуванням депортації. Насправді жодних доказів «масового дезертирства» кримських татар

не існувало, а абсолютна більшість колабораціоністів загинула в боях чи була засуджена в індивідуальному порядку.

Депортація кримськотатарського населення розпочалася о 3 годині ранку 18 травня 1944 року і завершилася, переважно, 20 травня. До операції було залучено 32 тисячі співробітників НКВД. Депортованим давалося на збори від кількох хвилин до півгодини, дозволялося брати з собою особисті речі, посуду, побутовий інвентар і провізію в розрахунку до 500 кг на родину. Насправді вдавалося зібрати в середньому 20-30 кілограмів речей та продуктів, абсолютна більшість майна залишалася і була конфіскована державою. Зафіксовано численні випадки мародерства. Протягом 2 днів кримських татар звозили машинами до залізничних станцій Бахчисарая, Джанкоя та Сімферополя, звідти ешелонами відправляли на схід.

Під час головної хвилі депортації (18-20 травня) виселено 180 014 осіб, для перевезення яких було використано 67 ешелонів. Крім того, 6 тисяч мобілізованих військкоматами протягом квітня-травня кримськотатарських юнаків окремо відправлено на наряди Головного управління формування резервів до Гурьєва (Атирау, Казахстан), Куйбишева та Рибінська, а ще 5 тисяч кримських татар заслано на роботи до таборів тресту «Московуголь». Разом вигнано з Криму за перші два дні 191 044 осіб. Крім того 5989 осіб, звинувачених у співпраці з німцями і так зв. «антирадянських елементів» заарештували під час депортації. Вони потрапили до ГУЛАГу і в подальшому не враховувалися в загальних зведеннях про вигнанців.

У ході червневих депортацій болгар, вірмен, греків та «іноземних підданих» було додатково було виселено 3141 кримського татарина, яким пощастило врятуватися в травні. Таким чином, загальна кількість вигнаного з Криму корінного народу склала: 183 тисячі осіб на загальне спецпоселення + 6 тисяч у табори управління резервів + 6 тисяч до ГУЛАГу + 5 тисяч спецконтингенту для Московського вугільного тресту = 200 тисяч осіб. Серед дорослих спецпоселенців знаходилося також 2882 росіян, українців, циган, караїмів та представників інших національностей, яких було виселено через приналежність до змішаних шлюбів.

Останній ешелон з депортованими прибув до Узбекистану 8 червня, частина кримських татар в дорозі загинула. Кількість таких за офіційними джерелами - 191 людина - викликає сумніви. Втім, навіть радянська статистика дозволяє простежити зменшення кількості вигнаного населення.

Одразу після перемоги над нацизмом розпочалася тотальна демобілізація кримських татар з лав радянської армії. Протягом 1945-1946 років у трудові табори Сибіру та Уралу було направлено 8995 військовослужбовців, яким лише 1953 року дозволили возз’єднатися із родинами на засланні. Така сама доля спіткала і відзначених воїнів - навіть двічі Герою Радянського Союзу Амет-Хана Султана, якому не дозволили повернутися до Криму. В усіх спецпоселенців- військових вилучалися військові квитки, їм заборонялося носити зброю. При цьому старші офіцери залишалися на службі, тоді як старші офіцери- політпрацівники та співробітники карних органів відправлялися на спецпоселення.

Постановою радянського уряду від 8 січня 1945 року «Про правовий статус спецпоселенців» відзначалося, що спецпоселенці користуються всіма правами громадян СРСР, але при цьому вони не мали права самовільно залишати райони спецпоселення, визначені для них, голови родин повинні були щомісяця реєструватися у міліції, а всі зміни у сім’ях повинні були доповідатися міліції у триденний термін.

Депортація мала катастрофічні наслідки для кримських татар в місцях заслання. Протягом року до завершення війни від голоду, хвороб та виснаження загинуло понад ЗО тисяч кримських татар. Не меншої шкоди зазнало господарство Криму, позбавлене досвідчених працівників.

Звичайним явищем були втечі з місць заслання. Особливого масштабу це явище набуло 1948 року, коли втекло 8692 кримських спецпоселенця, з яких було затримано 6295 і притягнуто до відповідальності 2645 осіб. Уряд уже 21 лютого 1948 року спеціальною постановою «Про заслання, висилку і спецпоселення» зобов’язало МВС встановити режим повного припинення втеч. 28 листопада 1948 року Президія Верховної Ради СРСР своїм Указом «Про кримінальну відповідальність за втечу з місць обов’язкового і постійного поселення у віддалені райони Радянського Союзу в період Вітчизняної війни» встановлювала довічний термін виселення і призначала 20-річне покарання примусовими роботами за втечу та 5 років - за переховування.

Радянський уряд 5 липня 1954 року зняв з обліку спецпоселенців, які не досягай 16 років, а також молоді, яка прийнята на навчання до навчальних закладів. 13 липня 1954 року Президія Верховної Ради СРСР відмінила свій указ від 26 листопада 1948-го про кримінальну відповідальність за втечу з місць заслання.

Відселені з Криму кримські татари звільнені зі спецпоселень на підставі указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року без права повернення в місця, звідки вони були вислані, та без повернення конфіскованого майна. Постанова Ради Міністрів УРСР від 15 грудня 1956 року про розселення татар, німців, греків, болгар та вірмен, що раніше мешкали на території Кримської області і поверталися з місць поселення, визнавала неприпустимим їх повернення у Крим, а також вважала «недоцільним» розселення їх у Херсонській, Запорізькій, Миколаївській та Одеській областях.

Незважаючи на половинчастість ухвалених рішень, вони все-таки полегшили громадянське становище депортованих, позбавивши їх принизливих формальностей обліку. Це давало можливість і для переселення в інші місцевості СРСР, якою поодинокі депортовані змогли скористатися.

Політичні акції кримських татар (петиційна кампанія, створення політичних організацій, акції протесту, тощо) привели до ще одного політичного успіху. 5 вересня 1967 року Президія Верховної Ради СРСР видала Указ «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму», який скасовував звинувачення в зраді кримських татар, проте проголошував нібито повне укоріненням кримських татар в Узбекистані. У січні ж 1974-го Президія Верховної Ради СРСР відмінила заборону грекам, вірменам, болгарам та кримським татарам повертатися в Крим на колишні місця їх проживання.

У період після Указу 1967 року державні органи СРСР та УРСР вдалися до іншої тактики проти повернення депортованих народів у Крим. Основним знаряддям її став контроль за поверненням у Крим колишніх депортованих осіб за допомогою інституту прописки (реєстрації). Особам, які намагалися повернутися на законних підставах, органи внутрішніх справ утруднювали або й унеможливлювали придбання житла. Також вони ускладнювали процес прописки або відмовляли в ній. Перебуваючи у Криму без прописки у судовому порядку і просто силоміць видворялися з півострова. Будь-які прояви протесту, спровоковані цими діями, неухильно переслідувалися судовими органами.

В той же час, починаючи з 1968 року, влада пішла навіть на організацію репатріації через так звані оргнабори. 1969 року цим шляхом до Криму було прийнято 104 сім’ї, 1970 - 45 сімей, 1971 - 65 сімей. При цьому через найретельніші перевірки кандидатів на переселення не виконувався навіть мізерний план.

Кримські татари переселялися і самостійно. Наприкінці кінці 1960 - початку 1970-х років до Криму прибуло 195 сімей (3496 осіб). Крім того, депортовані селилися й у інших областях Української PCP, зокрема Херсонській області - 1541 особа, Запорізькій - 1063, Донецькій-633, Одеській - 61. На 1 травня 1973 року в республіці проживало 6874 кримських татар.

14 листопада 1989 року Верховна Рада СРСР ухвалила Декларацію «Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, підданих примусовому переселенню, і забезпечення їх прав», а 7 березня 1991 року

Постанову «Про скасування законодавчих актів у зв’язку з Декларацією Верховної Ради СРСР від 14 листопада 1989 року «Про визнання незаконними та злочинними репресивних актів проти народів, які зазнали примусового переселення, та забезпечення їхніх прав». Відтак відновлення за рахунок держави майнового та іншого стану репатріантів, яким цей стан був до моменту депортації, набувало необхідної легітимності.

Україна ніколи не відмовлялася від визнання актів органів колишнього СРСР щодо відновлення прав депортованих, а з часу проголошення незалежності взяла на себе повну відповідальність за долю всіх своїх громадян, включно з тими, що повертаються на її територію з місць депортації.

Друга світова війна: cпогади як пересторога.

https://dt.ua/international/druga-svitova-viyna-cpogadi-yak-perestoroga-347083_.html

День Перемоги

Виконання зобов'язань за міжнародними договорами, підписаними Радянським Союзом є основним принципом перебраного на себе Російською Федерацією статусу «правонаступника СРСР»,  Але сучасна Росія  намагається "на правах імперії" привласнити собі також усі досягнення Радянського Союзу, зокрема, перемогу в німецько-радянській війні 1941-1945 років. Поняття "Росія" і "Радянський Союз" зовсім не тотожні, тому, що Радянський Союз складався не тільки з Росії, а також із шістнадцяти ( включно з  Карело-Фінську РСР) радянських республік.

Президент Росії Володимир Путін в 2010 році заявив в прямому ефірі, що Росія перемогла б у німецько-радянській війні без допомоги інших радянських республік - тому що "Росія - це країна переможців". Ніби Росія зазнала понад 70% втрат Радянського Союзу, і саме тому війна була виграна за рахунок людських та індустріальних ресурсів Росії. Найгірше, що можна зробити - це пишатися втратами свого народу у війні!

Відсутність логіки в словах Путіна очевидна. Адже який же зв'язок може бути між кількістю людських втрат у війні і обсягом індустріальних ресурсів, використаних для досягнення Перемоги? І взагалі, яким чином великі втрати можуть свідчити про великий внесок в Перемогу?

Ось простий і очевидний приклад: Китай у Другій світовій війні також зазнав колосальних втрат - біля 20 мільйонів чоловік, однак, про вирішальний внесок Китаю в перемогу над Японією не йдеться. Всі знають, що вирішальний внесок у перемогу над Японією внесли Сполучені Штати Америки, людські втрати яких в десятки разів менше.

Кожна з республік колишнього СРСР заплатила свою ціну за перемогу над нацизмом та фашизмом. Наприклад, в Україні, територією якої війна неодноразово прокотилася нещадним вихором, було мобілізовано до          7 мільйонів громадян, що становило близько 25% воюючих в рядах Червоної Армії. Українці становили значну частину вищого командного складу Червоної Армії, а це понад 300 генералів та адміралів. Більше половини радянських фронтів очолювали маршали та генерали українського походження. В тилу німецьких військ на території України воювали понад 50 тисяч радянських партизан, численні підпільні організації, збройні формування українських націоналістів.

За мужність та відвагу, проявлені в боях, українці та вихідці з України тільки від СРСР отримали 2,5 мільйони орденів та медалей (із загальної кількості 7 мільйонів). Близько 2100 українців стали Героями Радянського Союзу, 32 - двічі Героями, а льотчик Іван Кожедуб - найбільш результативний ас антигітлерівської коаліції - тричі Героєм Радянського Союзу.

У зоні окупації загинули від 4 до 5 мільйонів мирних українців. Було знищено 714 міст та селищ міського типу, понад 28 тисяч сіл, залишено без житла 10 мільйонів чоловік. На території України було створено понад 250 концентраційних таборів та таборів примусової праці.

2,4 мільйона вихідців з України вивезли на примусові роботи до Німеччини. Україна втратила більш ніж 40% свого економічного потенціалу, було знищено 419 тисяч промислових об'єктів. Все це на довгі десятиліття вплинуло на характер розвитку промислового виробництва, сільського господарства, на матеріальний стан людей.

Крім українців та росіян, найбільше в рядах Червоної Армії воювало вихідців з Узбекистану, Білорусі, Казахстану, Грузії, Азербайджану, Вірменії.

З Узбекистану до лав Червоної Армії відмобілізували понад 1,4 мільйона чоловік, з яких понад 650 тисяч загинули або зникли без вісті. 120 тисяч громадян Республіки були нагороджені бойовими орденами та медалями, 338 стали Героями Радянського Союзу.

З Білорусі до лав Червоної Армії були відмобілізовані понад 1,3 мільйона чоловік. 300 тисяч білорусів були нагороджені орденами та медалями. 441 білорус став Героєм Радянського Союзу, четверо - двічі героями. При цьому Білорусь, яка більше трьох років перебувала під окупацією, втратила близько 3 мільйонів мирних громадян. Було зруйновано 209 з 270 міст та районних центрів, 9200 сіл, понад 100 тисяч виробничих об'єктів.

З Казахстану до лав Червоної Армії були відмобілізовані від 1,2 до 1,3 мільйона осіб. Це надзвичайно високий показник, тому, що становив майже чверть усього населення Республіки. З них на фронтах війни загинули від 410 до 630 тисяч осіб. Більш ніж 500 представників Казахстану отримали звання Героя Радянського Союзу, а два представника республіки отримали це звання двічі.

З Грузії до лав Червоної Армії було направлено більш ніж 700 тисяч військовослужбовців, з яких понад 300 тисяч загинули. 280 тисяч були відзначені бойовими орденами та медалями, 164 стали Героями Радянського Союзу, один з них - двічі Героєм.

З Азербайджану до Червоної Армії були відмобілізовані від 600 до 700 тисяч осіб, з яких кожен другий (від 300 до 350 тисяч) загинув. Понад 400 тисяч уродженців Азербайджану були нагороджені бойовими орденами та медалями, 123 стали Героями Радянського Союзу, два з них - двічі Героями.

Вірменія направила в Червону Армію понад 500 тисяч осіб, з яких понад 200 тисяч загинули. Понад 70 тисяч уродженців Вірменії були нагороджені бойовими орденами та медалями, 107 стали Героями Радянського Союзу.

Також варто пам'ятати, що перемога Радянського Союзу у війні стала можливою завдяки підтримці союзників. В першу чергу, Сполучених Штатів Америки, Великої Британії з її домініонами та колоніями, а також десяткам інших країн у всьому світі. Адже бойові дії проти нацистської Німеччини були розгорнуті в Європі, Африці, Азії, а також на усіх океанах.

Що стосується Великої Британії, то ця країна вела бойові дії проти гітлерівської Німеччини з самого початку Другої світової війни та до її закінчення - з вересня 1939 року й до травня 1945 року. Тобто значно довше, ніж Радянський Союз, який хоч і вступив у війну 17 вересня 1939 року, але фактично почав війну проти Німеччини тільки в червні 1941 року. До цього часу СРСР був стратегічним союзником Німеччини, підтримуючи її масштабними поставками зерна, нафтопродуктів, нікелю, марганцевої та хромової руди, фосфатів тощо. Тобто підкреслимо - безпосередньо підтримуючи! нацистів в їх війні проти британців та Європи в цілому. В таких умовах протягом цілого року - між розгромом Франції та нападом Німеччини на СРСР, тобто з червня 1940 року по червень 1941 року - Велика Британія зі своїми домініонами і колоніями фактично самостійно протистояла Гітлеру та його союзникам. На відміну від Радянського Союзу, який ніколи самостійно не протистояв військової могутності Німеччини. Чому ж тоді російські пропагандисти продовжують використовувати старий міф про те, що Радянський Союз витримав на собі "основну ношу війни" проти Німеччини?

Починаючи з 1940 року британці, а з 1942 року також і американці, здійснювали стратегічні авіаційні бомбардування території Німеччини та її союзників. Вони зробили величезний внесок в підрив економік цих країн. Без масових ударів з повітря по об'єктах промисловості війна могла б затягтися на невизначений термін. При такому сценарії Німеччина, наприклад, могла встигнути завершити розробку ядерної зброї, а Сполучені Штати Америки - застосувати свою ядерну зброю в Європі.

Також необхідно пам'ятати і про ту допомогу, яку Радянський Союз отримав від союзників по програмі Ленд-лізу. Ці поставки здійснювалися через Тихий океан, Іран, Арктику, Чорне море - в залежності від ситуації на театрі воєнних дій. Протягом 1941-1945 років СРСР отримав 22150 літаків, 12700 танків, 51503 легкових позашляховиків і всюдиходів, 375883 вантажних автомобілів, 35170 мотоциклів, 8218 гвинтівок, 131633 одиниць автоматичної зброї, 12997 пістолетів, 345735 тонн вибухових речовин, 2,67 млн. тон нафтопродуктів, 331066 літрів спирту, а також продовольчих товарів та медикаментів в величезних кількостях.

Значення ленд-лізу ілюструє наприклад такий факт. За роки війни Радянський Союз втратив більше танків та САУ, ніж виробила радянська промисловість. Тобто без допомоги по ленд-лізу ситуація з бронетехнікою була б катастрофічною.

Всього Радянський Союз отримав тільки від США допомоги на 11,3 млрд. доларів США (більше 163 млрд. доларів США за сучасним курсом), з яких було сплачено лише 0,4% суми (з урахуванням інфляції). Але ж ще була допомога від Великої Британії!

Який висновок можна зробити з вищезазначеного?

Росія не перемогла б у війні без України та допомоги Республік колишнього Радянського Союзу. Більш того, Радянський Союз не переміг би у війні з нацистською Німеччиною без допомоги інших учасників антигітлерівської коаліції.

Сучасному поколінню варто з абсолютно однаковою повагою ставитися до внеску кожної країни в Перемогу над нацизмом та фашизмом та. пам'ятати про те, яку страшну ціну людство заплатило за мир. Тоді ні в кого не стануть виникати думки на зразок "можемо повторити". Навпаки - буде з'являтися бажання докласти всіх зусиль для того, щоб "ніколи знову"!

Пам'ятник Митрополиту Андрею у Львові

У переліку ювілейних дат, які у 2020 році відзначаються  на державному рівні, містися вшанування 155-річчя з дня народження Андрея Шептицького  -Митрополита Української Греко-католицької церкви (УГКЦ), який очолював Церкву 1901–1944 рр.

Довідково. Митрополит Андрей Шептицький народився 29 липня 1865 року на Західній Україні. За час свого служіння значно розбудував греко-католицьку Церкву як в Україні, так і за кордоном. Будучи одним із найбагатших людей Галичини, щедро спонсорував українські культурно-просвітницькі товариства, надавав стипендії молодим митцям. У 1905 році заснував Національний музей у Львові і придбав для нього велику кількість експонатів. Підтримував українську економічну діяльність, сприяв відкриттю кооперативів. Зазнавав утисків більшовиків. Помер 1 листопада 1944 року внаслідок тяжкої хвороби.