Портал в режимі тестування та наповнення
  • A-
    A+
  • Людям із порушенням зору
  • Українською
  • English
  • العربية
Про Україну
Опубліковано 12 грудня 2019 року о 16:44


11 червня, згідно з рекомендаціями Міністерства оборони США, Конгрес США схвалив пакет допомоги в галузі безпеки в розмірі 250 мільйонів доларів для України на 2020 рік у рамках програми "Ініціатива сприяння безпеці України" (USAI). Цим рішенням США визнає, що Україна успішно продовжує реформувати свій сектор безпеки і оборони відповідно до цілей європейської та євроатлантичної інтеграції та стандартів НАТО.


Допомога у сфері безпеки - важливий доказ стратегічного партнерства між Україною та США.


Цьогорічний пакет безпекової допомоги передбачає надання нашій державі різних засобів спостереження, систем придушення ворожого артилерійського вогню, транспортних засобів, медичного обладнання, систем кібербезпеки та протидії російській пропаганді тощо. Підтримка Військово-морських сил України є важливою частиною допомоги, яка повинна сприяти відновленню стабільності та безпеки в Азовському та Чорноморському регіонах.


Виділені кошти спрямовані на посилення бойових можливостей Збройних Сил України для протидії російській агресії, збереження життя та здоров’я українських військових, які захищають суверенітет та територіальну цілісність нашої держави.


Міністерство оборони та Збройні сили України щиро вдячні американським партнерам за їхню послідовну підтримку процесу реформ в Україні, а також за зміцнення обороноздатності нашої країни під час тривалої російської агресії. Реформування сектору безпеки та оборони, наближення його до стандартів НАТО та досягнення максимальної сумісності із силами союзників залишається одним із головних пріоритетів уряду України.


https://www.mil.gov.ua/news/2020/06/11/kongres-ssha-zatverdiv-paket-bezpekovoi-dopomogi-ukraini-na-2020-finansovij-rik-na-sumu-250-mln-dol-ssha-za-programoyu-inicziativa-bezpekovoi-dopomogi-ukraini/


https://www.defense.gov/Newsroom/Releases/Release/Article/2215888/dod-announces-250m-to-ukraine/

Міжнародний фестиваль Книжковий Арсенал представляє програму «Література на експорт», мета якої – ознайомити іноземних видавців з можливостями українського книжкового ринку і спонукати їх до перекладів української літератури в своїх країнах. 

«Література на експорт» – це частина Професійної програми міжнародного фестивалю Книжковий Арсенал. Проєкт фінансується ЄС в рамках ініціативи EU4Business і реалізується ЄБРР.

Через запровадження карантину й перенесення проведення Х Книжкового Арсеналу, професійна програма фестивалю рушила в онлайн. Її актуальність посилюється стартом 3 грантових програм з підтримки перекладів української літератури іноземними мовами. 

Географія і часові рамки такого проєкту також розширюється, оскільки українські видавці отримують можливість бути представлені партнерам, які фізично не відвідали б фестиваль.

Складові програми «Література на експорт»:

  •  цикл відеолекцій англійською мовою про українську літературу (сучасну, класичну, дитячу, нон-фікшн), про розвиток книжкового ринку і про грантові програми для іноземних видавців і літагентів;
  •  освітня програма для українських видавців щодо продажу прав на книжки онлайн;
  •  цикл матеріалів з порадами для українських видавців, як виходити на різноманітні іноземні ринки;
  •  онлайн B2B переговори між українськими й іноземними видавцями щодо купівлі прав на українські книжки.

Всі матеріали програми розміщені за посиланнями: українською та англійською. 

«Через пандемію світ несказанно змінився, як і підходи у видавничому бізнесі. І команда Книжкового Арсеналу сприймає ці зміни як нові можливості. Зі звичних форматів книжкових виставок і фестивалів, де відбувалися перші знайомства й велися переговори про купівлю прав, ми переходимо в онлайн. І сподіваємось, що це значно розширить географію наших партнерств. Адже ми віримо, що література була і є способом порозуміння між культурами й суспільствами. Зважаючи на кількість державних і міжнародних грантових програм це є шансом для індустрії заявити про себе світові», – зазначила Оксана Хмельовська, кураторка програми.

«Книговидавництво є однією з провідних креативних індустрій, які були визначені на урядовому рівні одним із пріоритетних напрямків для розвитку експорту. За статистикою, українська книговидавнича галузь тримається на малому та середньому бізнесі, тому потребує особливої підтримки. Протягом останніх декількох років ЄБРР, за фінансової підтримки ЄС в рамках ініціативи EU4Business, реалізує комплексну програму, спрямовану на підтримку малих і середніх підприємств в Україні. Одна з її складових – програма «Література на експорт», націлена на підтримку українських книговидавців в їх прагненні вийти на світовий ринок, що стало складнішим завданням в умовах карантину. Активності, які заплановані в рамках програми, покликані допомогти українській книзі знайти своє місце на полицях іноземних читачів, через встановлення прямих B2B контактів між українськими й закордонними видавцями», – прокоментувала Юлія Кревська, представниця ЄБРР.

Згідно з опитуванням Книжкового Арсеналу, найпривабливішими ринками українські видавці назвали (у порядку спадання зацікавленості): Польща, Німеччина, США, Велика Британія, Канада, Франція, Литва, Чехія, Китай, Австрія, Білорусь, Італія, скандинавські й арабські країни.

Міжнародний фестиваль «Книжковий Арсенал» відбувається щороку з 2011 і проводиться Мистецьким арсеналом в стінах його історичної будівлі. Це грандіозна інтелектуальна подія України, де розвиваються і взаємодіють книжкова, літературна, мистецька сцени, порушуються і осмислюються вагомі питання буття людини, а також суспільства і культури, спонукаючи до проактивної позиції учасників і відвідувачів.

Місія Книжкового Арсеналу — створювати такі взаємодії, коли поєднання естетичного переживання та інтелектуального включення в контексті книги посилює спроможність людини та суспільства.

                                                                


Депортація кримських татар, розпочата 18 травня 1944 року, - один із найяскравіших прикладів злочинів радянського режиму, вчинених ним під час Другої світової війни. Понад 20 років радянська влада повністю заперечувала злочинний характер своїх дій. У 1967 році Верховна Рада СРСР визнала необґрунтованість тотального звинувачення кримських татар, але на відміну від інших «покараних народів», вони не отримали права повернутися до Криму. Лише 1989 року радянським парламентом депортація була визнана незаконною та злочинною.

Анексія Криму Російською Федерацією у лютому 2014 році актуалізувала проблему боротьби кримських татар за свої права. Вже 20 березня того ж року Верховна Рада України ухвалила Постанову № 1140-18 «Про Заяву Верховної Ради України щодо гарантії прав кримськотатарського народу у складі Української Держави», якою визнавала кримських татар корінним народом України та гарантувала їхнє право на самовизначення в складі України.

У 2014 році російські окупанти Криму вперше в новітній історії заборонила проведення 18 травня традиційного траурного мітингу в центрі Сімферополя, тож 70-і роковини депортації кримські татари були змушені відзначати в місцях компактного проживання в оточенні загонів поліції у супроводі гелікоптерів. Водночас лише упродовж першого року після анексії 2014 року більше 150 кримських татар були піддані «вибірковому правосуддю», 21 зник без відома або був убитий, а Меджліс позбавлений як будинку, так і можливості вести діалог із державними органами, так званої, «Республіки Крим». Доводиться констатувати, що на п’ятому році анексії АР Крим переслідування кримськотатарського народу російською окупаційною адміністрацією лише посилилося.

За таких умов, вшанування на загальнодержавному рівні пам’яті жертв депортації кримськотатарського народу та демонстрація солідарності в боротьбі за відновлення їхніх прав набуває важливого українського та міжнародного значення.

Верховна Рада України Постановою від 12 листопада 2015 року № 792-УІІІ «Про визнання геноциду кримськотатарського народу» визнала депортацію з Криму кримських татар у 1944 році геноцидом кримськотатарського народу. 18 травня в Україні встановлено Днем пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Українським парламентом заявлено, що системний тиск на кримськотатарський народ, репресії громадян України за національною ознакою, організація етнічно і політично вмотивованих переслідувань кримських татар, їхніх органів, таких як Меджліс кримськотатарського народу та Курултай кримськотатарського народу, на тимчасово окупованій території України з боку державних органів Російської Федерації, починаючи з дати початку тимчасової окупації, є свідомою політикою етноциду кримськотатарського народу.

У 2016 році Верховною Радою України перейменовано 75 одиниць адміністративно-територіального устрою АР Крим та м. Севастополь, назви яких містили символіку комуністичного тоталітарного режиму. За рекомендацією Українського інституту національної пам’яті переважній більшості перейменованих населених пунктів повернуто історичні кримськотатарські назви, що стало практичною реалізацією передбаченого статтею 3 Закону України «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою» забезпечення Державою права депортованих осіб на повернення історичних назв населених пунктів, що були перейменовані за часів СРСР у зв’язку із здійсненням депортації.

Ключові зауваги

Вигнання нацистів та їхніх союзників із Криму остаточно завершилося в ніч на 13 травня 1944 року. Вже за тиждень радянська влада розпочала депортацію кримських татар, закинувши їм масове дезертирство та співпрацю з ворогом. Пізніше у подібному звинуватили й інші народи Криму. Насправді жодних доказів «масового дезертирства» кримських татар не існує, а абсолютна більшість колабораціоністів загинула в боях чи була засуджена в індивідуальному порядку.

За час депортації на загальне «спецпоселення» до Центральної Азії було відправлено понад 183 тисячі кримських татар, на примусові роботи до

Московського вугільного тресту - 5 тисяч, до таборів фронтового резерву - 6 тисяч та ще стільки ж до ГУЛАГу.

Також із Криму було вигнано понад 40 тисяч болгар, вірмен, греків, турок і ромів.

Депортація кримських татар стала одним із найяскравіших прикладів злочинів радянського режиму, вчинених ним під час Другої світової війни. Упродовж багатьох років радянська влада повністю заперечувала злочинний характер своїх дій.

Депортація мала катастрофічні наслідки для кримських татар в місцях заслання. Протягом останнього року до завершення війни від голоду, хвороб та виснаження загинуло понад ЗО тисяч кримських татар. Не меншої шкоди зазнало господарство Криму, позбавлене досвідчених працівників.

Україна ніколи не відмовлялася від визнання актів органів колишнього СРСР щодо відновлення прав депортованих, а від проголошення незалежності взяла на себе повну відповідальність за долю всіх своїх громадян, включно з тими, що повертаються на її територію з місць депортації.

В умовах тимчасової окупації Криму Російською Федерацією, коли переслідування кримськотатарського народу окупаційною адміністрацією лише посилюються, вшанування на загальнодержавному рівні пам’яті жертв депортації кримськотатарського народу та демонстрація солідарності в боротьбі за відновлення їхніх прав набуває важливого українського та міжнародного значення.

 

Історична довідка

Планування депортації розпочалося ще до вигнання нацистів із Криму. 22 квітня в доповідній записці на ім’я Лаврентія Берії кримські татари були звинувачені в масовому дезертирстві з лав Червоної армії. 10 травня Берія в листі до Сталіна повторив попередній закид, додавши до нього «зрадницькі дії кримських татар проти радянського народу» та «небажаність подальшого проживання кримських татар на прикордонній околиці Радянського Союзу». Також в листі була сформульована пропозиція виселити все кримськотатарське населення до Узбекистану.

Наступного дня, 11 травня 1944 року було ухвалено цілком таємну постанову Державного комітету оборони № 5859сс «Про кримських татар». У ній наводилися попередні претензії до кримськотатарського населення - начебто масове зрадництво та масовий колабораціонізм, - які стали обґрунтуванням депортації. Насправді жодних доказів «масового дезертирства» кримських татар

не існувало, а абсолютна більшість колабораціоністів загинула в боях чи була засуджена в індивідуальному порядку.

Депортація кримськотатарського населення розпочалася о 3 годині ранку 18 травня 1944 року і завершилася, переважно, 20 травня. До операції було залучено 32 тисячі співробітників НКВД. Депортованим давалося на збори від кількох хвилин до півгодини, дозволялося брати з собою особисті речі, посуду, побутовий інвентар і провізію в розрахунку до 500 кг на родину. Насправді вдавалося зібрати в середньому 20-30 кілограмів речей та продуктів, абсолютна більшість майна залишалася і була конфіскована державою. Зафіксовано численні випадки мародерства. Протягом 2 днів кримських татар звозили машинами до залізничних станцій Бахчисарая, Джанкоя та Сімферополя, звідти ешелонами відправляли на схід.

Під час головної хвилі депортації (18-20 травня) виселено 180 014 осіб, для перевезення яких було використано 67 ешелонів. Крім того, 6 тисяч мобілізованих військкоматами протягом квітня-травня кримськотатарських юнаків окремо відправлено на наряди Головного управління формування резервів до Гурьєва (Атирау, Казахстан), Куйбишева та Рибінська, а ще 5 тисяч кримських татар заслано на роботи до таборів тресту «Московуголь». Разом вигнано з Криму за перші два дні 191 044 осіб. Крім того 5989 осіб, звинувачених у співпраці з німцями і так зв. «антирадянських елементів» заарештували під час депортації. Вони потрапили до ГУЛАГу і в подальшому не враховувалися в загальних зведеннях про вигнанців.

У ході червневих депортацій болгар, вірмен, греків та «іноземних підданих» було додатково було виселено 3141 кримського татарина, яким пощастило врятуватися в травні. Таким чином, загальна кількість вигнаного з Криму корінного народу склала: 183 тисячі осіб на загальне спецпоселення + 6 тисяч у табори управління резервів + 6 тисяч до ГУЛАГу + 5 тисяч спецконтингенту для Московського вугільного тресту = 200 тисяч осіб. Серед дорослих спецпоселенців знаходилося також 2882 росіян, українців, циган, караїмів та представників інших національностей, яких було виселено через приналежність до змішаних шлюбів.

Останній ешелон з депортованими прибув до Узбекистану 8 червня, частина кримських татар в дорозі загинула. Кількість таких за офіційними джерелами - 191 людина - викликає сумніви. Втім, навіть радянська статистика дозволяє простежити зменшення кількості вигнаного населення.

Одразу після перемоги над нацизмом розпочалася тотальна демобілізація кримських татар з лав радянської армії. Протягом 1945-1946 років у трудові табори Сибіру та Уралу було направлено 8995 військовослужбовців, яким лише 1953 року дозволили возз’єднатися із родинами на засланні. Така сама доля спіткала і відзначених воїнів - навіть двічі Герою Радянського Союзу Амет-Хана Султана, якому не дозволили повернутися до Криму. В усіх спецпоселенців- військових вилучалися військові квитки, їм заборонялося носити зброю. При цьому старші офіцери залишалися на службі, тоді як старші офіцери- політпрацівники та співробітники карних органів відправлялися на спецпоселення.

Постановою радянського уряду від 8 січня 1945 року «Про правовий статус спецпоселенців» відзначалося, що спецпоселенці користуються всіма правами громадян СРСР, але при цьому вони не мали права самовільно залишати райони спецпоселення, визначені для них, голови родин повинні були щомісяця реєструватися у міліції, а всі зміни у сім’ях повинні були доповідатися міліції у триденний термін.

Депортація мала катастрофічні наслідки для кримських татар в місцях заслання. Протягом року до завершення війни від голоду, хвороб та виснаження загинуло понад ЗО тисяч кримських татар. Не меншої шкоди зазнало господарство Криму, позбавлене досвідчених працівників.

Звичайним явищем були втечі з місць заслання. Особливого масштабу це явище набуло 1948 року, коли втекло 8692 кримських спецпоселенця, з яких було затримано 6295 і притягнуто до відповідальності 2645 осіб. Уряд уже 21 лютого 1948 року спеціальною постановою «Про заслання, висилку і спецпоселення» зобов’язало МВС встановити режим повного припинення втеч. 28 листопада 1948 року Президія Верховної Ради СРСР своїм Указом «Про кримінальну відповідальність за втечу з місць обов’язкового і постійного поселення у віддалені райони Радянського Союзу в період Вітчизняної війни» встановлювала довічний термін виселення і призначала 20-річне покарання примусовими роботами за втечу та 5 років - за переховування.

Радянський уряд 5 липня 1954 року зняв з обліку спецпоселенців, які не досягай 16 років, а також молоді, яка прийнята на навчання до навчальних закладів. 13 липня 1954 року Президія Верховної Ради СРСР відмінила свій указ від 26 листопада 1948-го про кримінальну відповідальність за втечу з місць заслання.

Відселені з Криму кримські татари звільнені зі спецпоселень на підставі указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року без права повернення в місця, звідки вони були вислані, та без повернення конфіскованого майна. Постанова Ради Міністрів УРСР від 15 грудня 1956 року про розселення татар, німців, греків, болгар та вірмен, що раніше мешкали на території Кримської області і поверталися з місць поселення, визнавала неприпустимим їх повернення у Крим, а також вважала «недоцільним» розселення їх у Херсонській, Запорізькій, Миколаївській та Одеській областях.

Незважаючи на половинчастість ухвалених рішень, вони все-таки полегшили громадянське становище депортованих, позбавивши їх принизливих формальностей обліку. Це давало можливість і для переселення в інші місцевості СРСР, якою поодинокі депортовані змогли скористатися.

Політичні акції кримських татар (петиційна кампанія, створення політичних організацій, акції протесту, тощо) привели до ще одного політичного успіху. 5 вересня 1967 року Президія Верховної Ради СРСР видала Указ «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму», який скасовував звинувачення в зраді кримських татар, проте проголошував нібито повне укоріненням кримських татар в Узбекистані. У січні ж 1974-го Президія Верховної Ради СРСР відмінила заборону грекам, вірменам, болгарам та кримським татарам повертатися в Крим на колишні місця їх проживання.

У період після Указу 1967 року державні органи СРСР та УРСР вдалися до іншої тактики проти повернення депортованих народів у Крим. Основним знаряддям її став контроль за поверненням у Крим колишніх депортованих осіб за допомогою інституту прописки (реєстрації). Особам, які намагалися повернутися на законних підставах, органи внутрішніх справ утруднювали або й унеможливлювали придбання житла. Також вони ускладнювали процес прописки або відмовляли в ній. Перебуваючи у Криму без прописки у судовому порядку і просто силоміць видворялися з півострова. Будь-які прояви протесту, спровоковані цими діями, неухильно переслідувалися судовими органами.

В той же час, починаючи з 1968 року, влада пішла навіть на організацію репатріації через так звані оргнабори. 1969 року цим шляхом до Криму було прийнято 104 сім’ї, 1970 - 45 сімей, 1971 - 65 сімей. При цьому через найретельніші перевірки кандидатів на переселення не виконувався навіть мізерний план.

Кримські татари переселялися і самостійно. Наприкінці кінці 1960 - початку 1970-х років до Криму прибуло 195 сімей (3496 осіб). Крім того, депортовані селилися й у інших областях Української PCP, зокрема Херсонській області - 1541 особа, Запорізькій - 1063, Донецькій-633, Одеській - 61. На 1 травня 1973 року в республіці проживало 6874 кримських татар.

14 листопада 1989 року Верховна Рада СРСР ухвалила Декларацію «Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, підданих примусовому переселенню, і забезпечення їх прав», а 7 березня 1991 року

Постанову «Про скасування законодавчих актів у зв’язку з Декларацією Верховної Ради СРСР від 14 листопада 1989 року «Про визнання незаконними та злочинними репресивних актів проти народів, які зазнали примусового переселення, та забезпечення їхніх прав». Відтак відновлення за рахунок держави майнового та іншого стану репатріантів, яким цей стан був до моменту депортації, набувало необхідної легітимності.

Україна ніколи не відмовлялася від визнання актів органів колишнього СРСР щодо відновлення прав депортованих, а з часу проголошення незалежності взяла на себе повну відповідальність за долю всіх своїх громадян, включно з тими, що повертаються на її територію з місць депортації.

Друга світова війна: cпогади як пересторога.

https://dt.ua/international/druga-svitova-viyna-cpogadi-yak-perestoroga-347083_.html

День Перемоги

Виконання зобов'язань за міжнародними договорами, підписаними Радянським Союзом є основним принципом перебраного на себе Російською Федерацією статусу «правонаступника СРСР»,  Але сучасна Росія  намагається "на правах імперії" привласнити собі також усі досягнення Радянського Союзу, зокрема, перемогу в німецько-радянській війні 1941-1945 років. Поняття "Росія" і "Радянський Союз" зовсім не тотожні, тому, що Радянський Союз складався не тільки з Росії, а також із шістнадцяти ( включно з  Карело-Фінську РСР) радянських республік.

Президент Росії Володимир Путін в 2010 році заявив в прямому ефірі, що Росія перемогла б у німецько-радянській війні без допомоги інших радянських республік - тому що "Росія - це країна переможців". Ніби Росія зазнала понад 70% втрат Радянського Союзу, і саме тому війна була виграна за рахунок людських та індустріальних ресурсів Росії. Найгірше, що можна зробити - це пишатися втратами свого народу у війні!

Відсутність логіки в словах Путіна очевидна. Адже який же зв'язок може бути між кількістю людських втрат у війні і обсягом індустріальних ресурсів, використаних для досягнення Перемоги? І взагалі, яким чином великі втрати можуть свідчити про великий внесок в Перемогу?

Ось простий і очевидний приклад: Китай у Другій світовій війні також зазнав колосальних втрат - біля 20 мільйонів чоловік, однак, про вирішальний внесок Китаю в перемогу над Японією не йдеться. Всі знають, що вирішальний внесок у перемогу над Японією внесли Сполучені Штати Америки, людські втрати яких в десятки разів менше.

Кожна з республік колишнього СРСР заплатила свою ціну за перемогу над нацизмом та фашизмом. Наприклад, в Україні, територією якої війна неодноразово прокотилася нещадним вихором, було мобілізовано до          7 мільйонів громадян, що становило близько 25% воюючих в рядах Червоної Армії. Українці становили значну частину вищого командного складу Червоної Армії, а це понад 300 генералів та адміралів. Більше половини радянських фронтів очолювали маршали та генерали українського походження. В тилу німецьких військ на території України воювали понад 50 тисяч радянських партизан, численні підпільні організації, збройні формування українських націоналістів.

За мужність та відвагу, проявлені в боях, українці та вихідці з України тільки від СРСР отримали 2,5 мільйони орденів та медалей (із загальної кількості 7 мільйонів). Близько 2100 українців стали Героями Радянського Союзу, 32 - двічі Героями, а льотчик Іван Кожедуб - найбільш результативний ас антигітлерівської коаліції - тричі Героєм Радянського Союзу.

У зоні окупації загинули від 4 до 5 мільйонів мирних українців. Було знищено 714 міст та селищ міського типу, понад 28 тисяч сіл, залишено без житла 10 мільйонів чоловік. На території України було створено понад 250 концентраційних таборів та таборів примусової праці.

2,4 мільйона вихідців з України вивезли на примусові роботи до Німеччини. Україна втратила більш ніж 40% свого економічного потенціалу, було знищено 419 тисяч промислових об'єктів. Все це на довгі десятиліття вплинуло на характер розвитку промислового виробництва, сільського господарства, на матеріальний стан людей.

Крім українців та росіян, найбільше в рядах Червоної Армії воювало вихідців з Узбекистану, Білорусі, Казахстану, Грузії, Азербайджану, Вірменії.

З Узбекистану до лав Червоної Армії відмобілізували понад 1,4 мільйона чоловік, з яких понад 650 тисяч загинули або зникли без вісті. 120 тисяч громадян Республіки були нагороджені бойовими орденами та медалями, 338 стали Героями Радянського Союзу.

З Білорусі до лав Червоної Армії були відмобілізовані понад 1,3 мільйона чоловік. 300 тисяч білорусів були нагороджені орденами та медалями. 441 білорус став Героєм Радянського Союзу, четверо - двічі героями. При цьому Білорусь, яка більше трьох років перебувала під окупацією, втратила близько 3 мільйонів мирних громадян. Було зруйновано 209 з 270 міст та районних центрів, 9200 сіл, понад 100 тисяч виробничих об'єктів.

З Казахстану до лав Червоної Армії були відмобілізовані від 1,2 до 1,3 мільйона осіб. Це надзвичайно високий показник, тому, що становив майже чверть усього населення Республіки. З них на фронтах війни загинули від 410 до 630 тисяч осіб. Більш ніж 500 представників Казахстану отримали звання Героя Радянського Союзу, а два представника республіки отримали це звання двічі.

З Грузії до лав Червоної Армії було направлено більш ніж 700 тисяч військовослужбовців, з яких понад 300 тисяч загинули. 280 тисяч були відзначені бойовими орденами та медалями, 164 стали Героями Радянського Союзу, один з них - двічі Героєм.

З Азербайджану до Червоної Армії були відмобілізовані від 600 до 700 тисяч осіб, з яких кожен другий (від 300 до 350 тисяч) загинув. Понад 400 тисяч уродженців Азербайджану були нагороджені бойовими орденами та медалями, 123 стали Героями Радянського Союзу, два з них - двічі Героями.

Вірменія направила в Червону Армію понад 500 тисяч осіб, з яких понад 200 тисяч загинули. Понад 70 тисяч уродженців Вірменії були нагороджені бойовими орденами та медалями, 107 стали Героями Радянського Союзу.

Також варто пам'ятати, що перемога Радянського Союзу у війні стала можливою завдяки підтримці союзників. В першу чергу, Сполучених Штатів Америки, Великої Британії з її домініонами та колоніями, а також десяткам інших країн у всьому світі. Адже бойові дії проти нацистської Німеччини були розгорнуті в Європі, Африці, Азії, а також на усіх океанах.

Що стосується Великої Британії, то ця країна вела бойові дії проти гітлерівської Німеччини з самого початку Другої світової війни та до її закінчення - з вересня 1939 року й до травня 1945 року. Тобто значно довше, ніж Радянський Союз, який хоч і вступив у війну 17 вересня 1939 року, але фактично почав війну проти Німеччини тільки в червні 1941 року. До цього часу СРСР був стратегічним союзником Німеччини, підтримуючи її масштабними поставками зерна, нафтопродуктів, нікелю, марганцевої та хромової руди, фосфатів тощо. Тобто підкреслимо - безпосередньо підтримуючи! нацистів в їх війні проти британців та Європи в цілому. В таких умовах протягом цілого року - між розгромом Франції та нападом Німеччини на СРСР, тобто з червня 1940 року по червень 1941 року - Велика Британія зі своїми домініонами і колоніями фактично самостійно протистояла Гітлеру та його союзникам. На відміну від Радянського Союзу, який ніколи самостійно не протистояв військової могутності Німеччини. Чому ж тоді російські пропагандисти продовжують використовувати старий міф про те, що Радянський Союз витримав на собі "основну ношу війни" проти Німеччини?

Починаючи з 1940 року британці, а з 1942 року також і американці, здійснювали стратегічні авіаційні бомбардування території Німеччини та її союзників. Вони зробили величезний внесок в підрив економік цих країн. Без масових ударів з повітря по об'єктах промисловості війна могла б затягтися на невизначений термін. При такому сценарії Німеччина, наприклад, могла встигнути завершити розробку ядерної зброї, а Сполучені Штати Америки - застосувати свою ядерну зброю в Європі.

Також необхідно пам'ятати і про ту допомогу, яку Радянський Союз отримав від союзників по програмі Ленд-лізу. Ці поставки здійснювалися через Тихий океан, Іран, Арктику, Чорне море - в залежності від ситуації на театрі воєнних дій. Протягом 1941-1945 років СРСР отримав 22150 літаків, 12700 танків, 51503 легкових позашляховиків і всюдиходів, 375883 вантажних автомобілів, 35170 мотоциклів, 8218 гвинтівок, 131633 одиниць автоматичної зброї, 12997 пістолетів, 345735 тонн вибухових речовин, 2,67 млн. тон нафтопродуктів, 331066 літрів спирту, а також продовольчих товарів та медикаментів в величезних кількостях.

Значення ленд-лізу ілюструє наприклад такий факт. За роки війни Радянський Союз втратив більше танків та САУ, ніж виробила радянська промисловість. Тобто без допомоги по ленд-лізу ситуація з бронетехнікою була б катастрофічною.

Всього Радянський Союз отримав тільки від США допомоги на 11,3 млрд. доларів США (більше 163 млрд. доларів США за сучасним курсом), з яких було сплачено лише 0,4% суми (з урахуванням інфляції). Але ж ще була допомога від Великої Британії!

Який висновок можна зробити з вищезазначеного?

Росія не перемогла б у війні без України та допомоги Республік колишнього Радянського Союзу. Більш того, Радянський Союз не переміг би у війні з нацистською Німеччиною без допомоги інших учасників антигітлерівської коаліції.

Сучасному поколінню варто з абсолютно однаковою повагою ставитися до внеску кожної країни в Перемогу над нацизмом та фашизмом та. пам'ятати про те, яку страшну ціну людство заплатило за мир. Тоді ні в кого не стануть виникати думки на зразок "можемо повторити". Навпаки - буде з'являтися бажання докласти всіх зусиль для того, щоб "ніколи знову"!

Пам'ятник Митрополиту Андрею у Львові

У переліку ювілейних дат, які у 2020 році відзначаються  на державному рівні, містися вшанування 155-річчя з дня народження Андрея Шептицького  -Митрополита Української Греко-католицької церкви (УГКЦ), який очолював Церкву 1901–1944 рр.

Довідково. Митрополит Андрей Шептицький народився 29 липня 1865 року на Західній Україні. За час свого служіння значно розбудував греко-католицьку Церкву як в Україні, так і за кордоном. Будучи одним із найбагатших людей Галичини, щедро спонсорував українські культурно-просвітницькі товариства, надавав стипендії молодим митцям. У 1905 році заснував Національний музей у Львові і придбав для нього велику кількість експонатів. Підтримував українську економічну діяльність, сприяв відкриттю кооперативів. Зазнавав утисків більшовиків. Помер 1 листопада 1944 року внаслідок тяжкої хвороби.




Український інститут національної пам’яті підготував інформаційні матеріали до 100-річчя проголошення Акта Злуки.

Ключові повідомлення

Проголошення Соборності УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року - історичний акт об’єднання українських земель в одній державі. Подія основоположна для українського державотворення.

Акт Злуки 22 січня 1919 року увінчав столітні прагнення українців, розділених і поневолених Російською та Австро-Угорською імперіями, жити в єдиній незалежній державі.

Об’єднання українських земель відбулося з ініціативи і власної волі українців, а не було накинуто насильно зовнішніми чинниками. Акт Злуки 1919 року заперечує тези сучасної російської пропаганди про те, що єдність України - результат політики Леніна чи Сталіна.

Національна єдність – обов’язкова передумова успішного спротиву зовнішній агресії. Її брак в часи Української революції 1917-1921 років призвів до втрати державності, що в довготерміновій перспективі призвело до мільйонних втрат від Голодомору 1932-1933 років, репресій та війн.

Комуністичний тоталітарний режим намагався викорінити з історичної пам’яті події, пов’язані з проголошенням незалежності УНР і об'єднання УНР і ЗУНР в одну державу. Пам’ять про об’єднання УНР і ЗУНР в єдину Українську державу зберігали мешканці Західної України й українська політична еміграція в країнах Західної Європи й Америки.

Перші масштабні відзначення свята Соборності відбулися на території сучасного Закарпаття 22 січня 1939 року. Таким чином закарпатці нагадали про волю українців, висловлену на з’їзді Всенародних зборів у Хусті 21 січня 1919 року про приєднання Закарпаття до Української Народної Республіки. Маніфестація 1939-го була найбільшою демонстрацією українців за 20 років перебування краю у складі Чехословаччини. В ній взяли участь понад 30 тисяч осіб, що з’їхались до столиці Карпатської України.

Ідея соборності України була ключовою для наступного покоління учасників українського визвольного руху у XX столітті 1920-1950 років. Головною метою боротьби Української повстанської армії було створення Української самостійної соборної держави.

У переддень 71-ї річниці проголошення Акта Злуки, 21 січня 1990 року, в Україні відбувся “Живий ланцюг” як символ єдності східних і західних земель України. Акція організована учасниками українського національно-демократичного руху стала однією з наймасовіших у тогочасній Центрально-Східній Європі. Понад мільйон людей, узявшись за руки, створили безперервний ланцюг від Києва до Львова. Захід засвідчив, що українці подолали страх перед комуністичним режимом і готові протистояти політиці комуністичної партії. Ця подія стала одним із провісників падіння СРСР і відновлення незалежної України.

Сучасна російсько-українська війна для українців є продовженням столітньої боротьби за державну незалежність. В ході сучасної російсько-української війни українські військові, так само, як і їхні попередники 100 років тому, відстоюють не лише незалежність, а й соборність України. В лавах Збройних сил України за цілісність нашої держави борються вояки, що походять з усіх її куточків. 100-ліття соборності України є приводом нагадати про єдність і неподільність українських земель, що окуповані Крим, Донеччина та Луганщина – це Україна.

Історична довідка

Ідея єдності всіх українських теренів “від Сяну до Дону” завжди була актуальною в українському інтелектуальному середовищі. З середини ХІХ століття ці твердження викристалізовуються у програмних документах різних політичних груп. Зокрема, вперше твердження про єдність багатомільйонного українського народу, поділеного між Російською та Австрійською імперіями, прозвучало 10 травня 1848 року в маніфесті Головної Руської Ради – першої політичної організації Галичини.

З кінця ХІХ століття соборність стала наріжним каменем ідеологічних декларацій, програм і маніфестів українських політичних партій. Ідею єдності українського народу розвиває Юліан Бачинський 1895 року в “Україна irredenta” та Микола Міхновський 1900-го в “Самостійній Україні”. В наступні десятиліття думка про соборність залишалась інтегральним чинником і чи не єдиним недискусійним положенням програмних цілей усіх течій національно-визвольного руху.

Українська революція 1917-1921 рр. дала можливість нарешті реалізувати споконвічне прагнення українців отримати незалежну національну державу. Внаслідок перебування українських земель у складі двох імперій, українських національних державних утворень постало теж два. Першою на руїнах Російської імперії була проголошена Українська Народна Республіка, пізніше, вже в листопаді 1918-го на теренах колишньої Австро-Угорщини утворилася Західноукраїнська Народна Республіка.

На рубежі 1918-1919 років виникли сприятливі обставини об’єднати ці дві держави в єдину. 1 грудня 1918 року на залізничній станції Фастів між представниками ЗУНР і УНР було підписано “предвступний договір” (тобто попередній, чи прелімінарний) про злуку обох держав, їхні наміри щодо майбутнього об’єднання в одну державу. Статті угоди констатували, що, по-перше, ЗУНР заявляла про “непохитний намір злитися в найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою”. З іншого боку, УНР проголошувала, що вона дає згоду «прийняти всю територію і населення Західно-Української Народньої Республіки як складову частину державної цілості в Українську Народну Республіку». Тобто угода зазначала також те, що Республіка галичан отримує територіальну автономію в межах УНР. Грудневий договір у двох оригіналах (по одному для кожної республіки) міг бути опублікований за згодою урядів. Його підписали: від УНР – Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Федір Швець, Панас Андрієвський, від ЗУНР – Лонгин Цегельський і Дмитро Левицький.

Ратифікації Передвступного договору перешкодив несприятливий перебіг війни. Західноукраїнський уряд змушений був переїхати зі Львова до Тернополя, а згодом – до Станіславова. Там 3 січня 1919-го на першому ж засіданні Української Національної Ради одностайно затвердили “Ухвалу Української Національної Ради про злуку Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою”. Для її урочистого проголошення та завершення юридичного оформлення об’єднання двох республік до Києва було відряджено представницьку делегацію (36 осіб) на чолі з віце-президентом Національної Ради ЗУНР Львом Бачинським.

22 січня 1919 року в першу річницю проголошення Четвертого Універсалу в Києві на Софійській площі відбулися урочисті збори, на яких проголосили Універсал Директорії Української Народної Республіки про злуку із Західно-Українською Народною Республікою.

Церемонія розпочалася о 12-й годині промовою голови делегації ЗУНР, віце-президента УНРади Льва Бачинського. Потім Лонгин Цегельський зачитав вірчу Грамоту УНРади і Ради державних секретарів ЗУНР до Директорії, в якій були подані акти, що вели до злуки, зокрема Ухвала УНРади від 3 січня 1919 року про об’єднання ЗУНР і УНР. Щоб підкреслити присутнім представникам іноземних держав міжнародне значення даного акта, член західноукраїнської делегації Ярослав Олесницький прочитав його французькою мовою. Після цього Лев Бачинський урочисто вручив прочитану грамоту Голові Директорії. Прийнявши її, Володимир Винниченко привітав делегацію західних українців короткою промовою, в якій підкреслив історичне значення Акта Злуки.

Наступного дня, 23 січня, у приміщенні київського оперного театру (сучасна Національна опера України імені Тараса Шевченка) Трудовий Конгрес України, заслухавши й обговоривши згадані документи, схвалив їх. Ратифікувавши таким чином Універсал Директорії, Конгрес надав йому законного юридичного характеру. Президента УНРади Євгена Петрушевича незабаром обрали до складу Директорії. ЗУНР дістала назву Західна область Української Народної Республіки (ЗОУНР). Розпочалася активна співпраця в економічній, військовій та культурних сферах.

Так, 24 січня 1919 року Директорія затвердила державний бюджет, проект якого розроблявся ще за Павла Скоропадського в 1918-му. Відповідно до того кошторису передбачалася допомога ЗОУНР в розмірі 6 мільйонів карбованців. 15 березня ухвалено низку законів, які також передбачали фінансову підтримку ЗОУНР. Зокрема, про надання 500 млн гривень на відновлення помешкань і будівель, зруйнованих війною, про одноразове асигнування в розмірі 120 млн гривень і, починаючи з 1 квітня 1919 р., по 30 млн гривень щомісяця на видачу пайків родинам мобілізованих стрільців.

У січні 1919 року до Галичини прибула, як військова допомога, І-а Дніпровська дивізія, котра в лютому-березні 1919-го брала участь у Вовчухівській операції. Однією з найбільш боєздатних частин, що прибули з Наддніпрянщини на допомогу галичанам у лютому того ж року, була артилерія київських Січових Стрільців, організована полковником Романом Дашкевичем. Також Директорія надала близько 60 бойових літаків, з яких утворили Літунський полк Галицької армії. У липні-вересні 1919 р. відбувся спільний похід Армії УНР та УГА, у напрямку Київ-Одеса.

28 січня 1919-го Трудовий Конгрес створив культурно-освітню комісію із законодавчими та контролюючими функціями в цій галузі, її секретарем обрали галичанина Івана Калиновича. 20 лютого комісія в листі до Міністерства освіти УНР наголошувала на необхідності ознайомлення з освітньою справою Галичини й передбачала сприяти зближенню української шкільної молоді усіх земель України.

Великим культурним здобутком у той час було створення Української республіканської капели на чолі з Олександром Кошицем. Вона давала концерти не тільки в Україні, а й гастролювала Європою. До її складу входили й галичани Микола Чайківський, Остап Вахнянин, Юрій Вінцковський, Роман Кирчів, Михайлина Орисик, Олександр Пеленський, Софія Колодіївна, а також Ольга Копачук із Буковини.

Об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу через низку причин не було доведене до кінця. Головна з них – скрутне становище, в якому незабаром опинилися Директорія та її уряд, що були змушені під натиском радянських військ залишити майже всю територію України. Не в кращій ситуації була й ЗУНР, перебуваючи у стані постійних військових дій з польським арміями. Практично Ухвала УНРади від 3 січня й Універсал Директорії від 22 січня 1919 року лише задекларували проведення державного об’єднання в майбутньому. Його мали закріпити Всеукраїнські Установчі збори, скликати які в тих умовах виявилося неможливо. До того часу встановлювався подібний до конфедеративного державний зв’язок між двома українськими державними утвореннями з окремими урядами, системами державної адміністрації й збройними силами. Ця організаційна окремішність збереглася навіть тоді, коли територія ЗУНР була повністю окупована польськими військами, а її уряд, разом із армією, опинився на території, контрольованій безпосередньо Директорією.

Разом із тим, хоча соборність України і не вдалося утвердити, Акт злуки залишився тією знаменною подією, що мала велике історичне значення для українського суспільства. Він задекларував перед усім світом неподільність українських земель, єдність і солідарність народу, став прологом до постання сучасної соборної суверенної України.

Цитати:

“Україна була, єсть і буде завсіди окремою нацією, і як кожна нація, так і вона потребує національної волі для своєї праці й поступу... Для нас, свідомих українців, єсть один український народ. Україна австрійська і Україна російська однак нам рідні, і жодні географічні межі не можуть роз’єднати одного народу, і аби була у нас моральна міць, то ні нас не зможуть відірвати від Галичини, ні Галичини від нас, бо ідеї, духу розірвати на два шматки не можна, як нічим не можна спинити Дніпрової течії: вона завжди опиниться у морі, які б перепони не були”.

Із політичного маніфесту “Братства Тарасівців”. 1891 р.

“Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка”.

Із Універсалу Директорії УНР. 22 січня 1919 р.

“Світла Директоріє і Високий Уряде Української Народної Республіки! На цій історичній площі... стоїмо оце ми, законні й вольними голосами нашого народу вибрані представниками Західної України, а саме Галичини, Буковини і Закарпатської Русі, та доносимо Вам і заявляємо прилюдно перед усім народом України, перед усім світом і перед лицем історії, що ми ... власною волею хочемо і бажаємо обновити національно-державну єдність нашого народу, що існувала за Володимира Великого та Ярослава Мудрого, – до якої стреміли наші великі гетьмани Богдан Хмельницький, Петро Дорошенко та Іван Мазепа. Від сьогодні Західна Україна лучиться з Великою Україною в одно нероздільне тіло, соборну та суверенну державу”.

Із промови голови галицької делегації Льва Бачинського. 22 січня 1919 р.

“Громадяне! Тільки тоді ми будемо кричати “Слава!” вільними грудьми, коли зміцнимо нашу владу, коли настане спокій нашій землі. Всі, як один чоловік, станьте плечем до плеча на оборону рідного краю від ворогів наших. Я як Отаман всього війська Українського кажу вам, що зо всіх боків оточені ворогами. Не слів, а діла чекає від вас Українська Народня Республіка. Доведіть своєю чесною роботою свою любов до неї, доведіть, що ви гідні сьогодняшнього свята. Я сам буду кричати з вами "Слава!", коли ні одного ворога не буде на нашій території. Перед вами пройшло Українське Республіканське Військо, котре не щадить свого життя й сил у боротьбі з ворогами. Допоможіть же і ви йому одежою, харчами. Підтримайте ж Республіку, котрій ви кричите “Слава!”, не словом, а ділом”.

Із виступу Симона Петлюри, члена Директорії УНР.  22 січня 1919 р.

“По злуці українських земель кожний ворог стає спільним українським ворогом і проти його посягань повинні спільно стати всі українці. В українсько-польській війні поможе Велика Україна галичанам одягом і воячим приладдям. Дещо вже переслалося, багато що поспіє, а в потребі прийдуть брати з-над Дніпра, щоб відперти спільно ляцького наїзника, щоби спільно пролитою кров’ю звільнити на ділі соборність усіх українських земель…”

Із промови міністра УНР Микити Шаповала в Золочеві перед вояками УГА. Січень 1919 р.

“Український народе! Українські повстанці! День 22 січня - це наше найбільше національне свято, свято - Самостійної й Соборної Української Державності! Ідеал 22-го січня - це наш всенародний ідеал, наше прагнення і наша ціль! Присягаємо, що не зложимо зброї, не перервемо боротьби, не завернемо з шляху Національної Революції, доки знову не здійснимо цього Великого Святого Ідеалу, доки не здобудемо Української Незалежної Держави!”.

З наказу ОУН, виданого до 22 січня 1946 р.

“Це перша спроба публічно відзначити роковини української самостійної соборної держави, “поклонитися УНР і ЗУНР”. Живий людський ланцюг має, за задумом його ініціаторів, символізувати єдність західних і східних земель України, єдність духовної культури українського народу, єднання церков, а головне – показати наскільки населення республіки підтримує Рух.

Переконати лідерів НРУ у недоцільності організації живого ланцюга, його безплідності не вдалося. Вони наполягають на проведенні цієї акції і мають намір звернутися до партійних і радянських органів за допомогою в її здійсненні”.

Із записки ідеологічного відділу ЦК Компартії України про плани політичних акцій НРУ на січень 1990 р. і заходи щодо їх нейтралізації.

Історична довідка

Українська революція 1917-1921 рр. стала переломним моментом нашої історії. Вона прискорила становлення української політичної нації, національної еліти й селянської верстви. Хоча Українська революція зазнала поразки, національне відродження було настільки сильним, що більшовики не могли його ігнорувати. Вони змушені були піти на створення у 1919 році квазідержави – УСРР і певні поступки українському національному рухові, результатом якої стала українізація та НЕП. Українізація швидко досягла вражаючого успіху. В 20-х рр. розпочався український культурний ренесанс на чолі із українською інтелігенцією. Проте до кінця 1920-х років у СРСР ствердився тоталітарний комуністичний режим із суворою суспільною ієрархією. Будь-який прояв незгоди або нонконформізму негайно жорстоко придушувався і карався.

Форсована індустріалізація та суцільна колективізація шокувала селян з їхньою природженою повагою до приватного майна. Коли розпочалася конфіскація землі та майна, а людей почали силою заганяти в колгоспи, село повстало. Колишні господарі не могли собі дозволити втратити можливість розпоряджатися результатами своєї праці.

У 1930 р. відбулося близько 4 тис. масових виступів, в яких взяло участь близько 1,2 млн. селян. За перші 7 місяців 1932 року органи ҐПУ зафіксували в УСРР понад 900 масових виступів, що складало понад 56% усіх антиурядових акцій в СССР за цей час. Незважаючи на тиск партійних і державних органів, майже 500 сільських рад в Україні відмовилися приймати нереальні плани хлібозаготівель. Улітку 1932 року через наростання спротиву Й.Сталін із оточенням приймає рішення про організацію в Україні штучного голоду, щоб шляхом винищення частини населення залякати інших і не “втратити Україну”.

Голодомор став результатом чітко спланованої політики Кремля. Безпосередньо до Голодомору призвело посилення попередньої політики визиску та введення в дію нових механізмів геноциду наприкінці 1932 р. Головним із таких механізмів стала масова конфіскація усього продовольства на відміну від попереднього часу, коли забирали переважно зерно. Конфіскація вимагала напруження всього репресивного апарату системи, а також залучення багатьох містян, робітників у примусовому порядку, співробітників компартійного апарату. Для вилучення продовольства створювалися спеціальні загони з активістів, які ходили по сільських обійстях і здійснювали обшуки. З початком 1933 р. ці спеціально навчені активісти забрали все їстівне у мільйонів людей, прирікши їх на масовий голод. Люди почали тікати з уражених голодом територій. У відповідь влада намагається ізолювати голодуючих в межах окремих населених пунктів та територій. З цією метою був застосований режим «чорних дошок». Села, занесені на «чорні дошки», оточувалися збройними загонами міліції та радянських спецслужб. Вивозяться всі запаси їжі. Забороняється торгівля та ввезення будь-яких товарів. Занесення населених пунктів або територій на «чорні дошки» було рівнозначно смертному вироку їх жителям. Голодуючі намагаються вибратися за межі України. У відповідь у січні 1933 р. режим забороняє виїзд селян з території України та Кубані, заселеної переважно українцями, шо стало ще одним елементом політики Голодомору. Втікачам перестають продавати квитки на залізничний та водний транспорт. Блокуються дороги до міст. Тих, хто встиг виїхати, заарештовують і повертають назад.

В результаті були створені несумісні з життям умови для значної частини населення України. Голодуючі опинилися у замкнутому колі, повністю залежні від волі державного та партійного апарату. Навколо теми Голодомору була встановлена повна інформаційна блокада, яка тривала фактично з 1932 р. до здобуття Україною незалежності. Приховування інформації про злочин Голодомору може вважатися однією з ознак геноциду. Крім мотиву приховування доказів злочину та унеможливлення надання допомоги голодуючим, інформаційна блокада переслідувала й іншу мету. В той час СРСР проводив активну міжнародну та торгівельну політику, і розголос про голод в Україні міг мати негативні наслідки для налагодження міжнародних контактів та підписання торгових контрактів. Тим не менш, деякі західні журналісти, які побували за залізною завісою тоталітаризму, публікували репортажі про злочин, доносили світові інформацію про те, що там діється насправді.

Українська мова належить до старо-писемних мов. Українська писемність почи­нається з XI ст. Виникнення українського письма учені пов’язують зі створенням на основі грецького алфавіту в IX ст. нашої ери слов’янського кириличного, або кирилиці, названого на честь його творця — просвітителя Кирила. Кириличним письмом користувалися в Київській Русі, а потім у староукраїнській, старобілоруській і староросійській писемностях, які пізніше зазнавали змін, що відбивали звукові особливості кожної мови. Староукраїнська писемність формувалася на основі загальноруських писемних традицій та особливостей живих говорів україського народу. Графіка староукраїнської писемності, базуючись на кирилиці, збе­рігала майже всі знаки давньоруського письма.

 Найдавнішим типом українського письма був устав — різновид кириличного, що з’явився у слов’янській писемності на основі візантійського літургійного (уніціального) письма; із XIV ст. поширюється півустав,- а з кінця XIV — початку XV ст. з’явився скоропис, який досяг найбільшого розвитку із XVII ст.

Книгодрукування в Україні з кінця XVI і до початку XVIII ст. здійснювалося традиційним кириличним півуставом. Реформа алфавіту і графіки в Росії 1708—1710 рр. зумовила зміни в накресленні літер гражданським шрифтам (кириличне письмо в традиційній графіці було збережено для перекладної літератури). Усунуто літери лі і А (які позначали носові голосні), літери *ь, ь, які позначали короткі голосні
е, о та ін., що не відповідали звуковій системі староукраїнської мови.
Протягом XIX ст. було уведено літери, які збереглися і в сучасному правописі.
Хоча ні в Східній, ні в Західній Україні у ХУІП-ХІХ ст. єдиних форм використання української азбуки і загальноприйнятого правопису не було.
Із зняттям царською Росією заборони українського друкованого слова в 1905 р.
український алфавіт і графіка сформувалися в їхньому сучасному вигляді. У радян­ський період у правописі панувала тенденція до зближення українських написань із написаннями російською мовою (зокрема, було вилучено літеру г).
У 1960 році спеціальна правописна комісія удосконалює український правопис,
внісши деякі зміни у вживання розділових знаків, написання слів окремо, разом і через дефіс.

За понад тридцять років мова зазнала певних змін: з’явилися нові слова, тривав процес запозичення, поповнювалась наукова термінологія, свої вимоги орфографії висувала перекладацька практика. У 90-х роках XX століття орфографічна комісія запропонувала проект нового видання «Українського правопису», в якому відновлено порядок розташування літер в абетці, повернено літеру г, скорочено кількість винятків із правил, спрощено правопис складних слів, докладніше опрацьовано правила щодо написання слів іншомовного
походження, географічних назв та особових найменувань людей. У 1993 році четверте вндання «Українського правопису», виправлене й доповнене, побачило світ. У сучасних умовах обговорюється видання нового українського правопису, який повніше відбиватиме фонетичні особливості української мови, написань слів і їх частин, слів іншомовного походження, уживання розділових знаків.

Матеріал з сайту

https://85holodomor.in.ua

https://holodomormuseum.org.ua/hololomor/filmy-pro-holodomor/

https://holodomormuseum.org.ua/en/films-about-holodomor/

Брошура деталізує історію Голодомору 1932-1933 рр., яку мають знати не лише в Україні, а й у всьому світі, та пояснює, чому Голодомор є геноцидом і чому таким його має визнати світове співтовариство. Як і виставка, брошура апелює до українців та світової спільноти, змушуючи замислитися про причини і наслідки трагедії українського народу, спричиненої тоталітарним більшовицьким режимом.

Матеріали підготували Український інститут національної пам’яті, Національний музей «Меморіал жертв Голодомору», Міністерство закордонних справ України та Міністерство інформаційної політики України.

ФАКТ 1: РОСІЯ ЗАПЛАНУВАЛА ЗБРОЙНУ АГРЕСІЮ ПРОТИ УКРАЇНИ ЗАЗДАЛЕГІДЬ. ПЕРЕМОГА РЕВОЛЮЦІЇ ГІДНОСТІ СТАЛА ЛИШЕ ЗРУЧНИМ ПРИВОДОМ

Спланована збройна агресія Росії проти України розпочалася 20 лютого 2014 року з військової операції Збройних Сил РФ із захоплення частини території України – Кримського півострова. Ця дата не заперечується навіть Міністерством оборони РФ, оскільки вказана на відомчій медалі «За повернення Криму». Між тим, лише наступного дня В.Янукович втік з Києва, а Постанова ВРУ «Про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень та призначення позачергових виборів Президента України», яка стала приводом для звинувачень з боку РФ у нібито «антиконституційному заколоті в Україні», була прийнята лише 22 лютого 2014 року.

ФАКТ 2: РОСІЙСЬКА АГРЕСІЯ МАЛА НА МЕТІ ЗНИЩЕННЯ УКРАЇНИ ЯК НЕЗАЛЕЖНОЇ ДЕРЖАВИ

Незаконна окупація АР Крим та м.Севастополь стала лише першим кроком РФ, спрямованим на підрив незалежності і суверенітету України. Керівництво Кремля завжди було твердо переконане, що без контролю над Україною Росія ніколи не стане державою-світовим лідером, а демократична і заможна Україна загрожуватиме збереженню нинішньої авторитарної влади в Росії. Саме тому наступним етапом російської агресії стала спроба дестабілізувати ситуацію у східних та південних регіонах України з метою утворення на цій території квазі-держави «Новоросія». Ці плани були оприлюднені російським президентом В.Путіним у ході телевізійної програми «Діалог з росіянами» на Першому каналі 17 квітня 2014 року. Повній реалізації цих планів вдалося перешкодити, але російські регулярні війська та керовані РФ НЗФ окупували окремі райони Донецької та Луганської областей України.

ФАКТ 3: ЗБРОЙНА АГРЕСІЯ – ЛИШЕ ОДИН З ІНСТРУМЕНТІВ ГІБРИДНОЇ ВІЙНИ РФ ПРОТИ УКРАЇНИ

Збройна агресія є лише одним з елементів гібридної війни Росії проти України. Іншими елементами стали:

1) пропаганда, що базується на брехні та підміні понять; 2) торговельно-економічний тиск; 3) енергетична блокада; 4) терор і залякування громадян України; 5) кібер-атаки; 6) категоричне заперечення самого факту війни попри наявність безлічі неспростовних доказів; 7) використання у своїх інтересах проросійських сил та держав-сателітів; 8) звинувачення іншої сторони у власних злочинах.

ФАКТ 4: МУЖНІСТЬ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ТА СОЛІДАРНІСТЬ МІЖНАРОДНОГО СПІВТОВАРИСТВА З УКРАЇНОЮ СТАЛИ НА ЗАВАДІ РЕАЛІЗАЦІЇ АГРЕСИВНИХ ПЛАНІВ КРЕМЛЯ

Активну фазу збройної агресії Росії проти України вдалося зупинити завдяки мужності українського народу, який став на захист своєї Батьківщини у складі Збройних Сил України, Національної гвардії України та інших оборонних та правоохоронних органів.

Важливим елементом протидії агресору стали спільні політико-дипломатичні зусилля міжнародного співтовариства. 27 березня 2014 року Генеральна асамблея ООН схвалила Резолюцію 68/262 «Територіальна цілісність України», в якій підтвердила міжнародно визнані кордони України та відсутність будь-яких правових підстав для зміни статусу АР Крим та м.Севастополя. Аналогічна позиція ГА ООН була підтверджена у Резолюції 71/205 «Ситуація з правами людини в АР Крим та місті Севастополь (Україна)», схваленій 19 грудня 2016 року. Окрім того, в Резолюції вперше в офіційних документах ООН Росія визнається державою-окупантом. Численні документи на підтримку територіальної цілісності України в рамках міжнародно-визнаних кордонів приймалися КМРЄ, ПАРЄ, ПА ОБСЄ тощо.

Найбільш ефективним інструментом тиску на державу-агресора стали політичні та економічні санкції країн Заходу. Вони дозволили пригальмувати російську агресію проти України, знизити ймовірність широкомасштабного вторгнення та примусили РФ сісти за стіл переговорів, зокрема в рамках Тристоронньої контактній групи (сторони конфлікту – Україна та РФ, а також ОБСЄ як посередник) та Нормандській четвірці (сторони конфлікту – Україна та РФ, посередники – Франція та ФРН). Рішення про послаблення або скасування санкцій дасть старт для нового витка російської збройної агресії.

ФАКТ 5: РОСІЙСЬКА АГРЕСІЯ ПРИЗВЕЛА ДО ЖАХЛИВИХ ГУМАНІТАРНИХ НАСЛІДКІВ

У результаті збройної агресії Росії проти України загинули близько 9940 осіб, близько 23455 було поранено (за даними ООН). Ці показники, зокрема, включають 298 пасажирів рейсу MH17, у тому числі 80 дітей, які стали жертвами терористичного акту 17 липня 2014 року, коли літак Малайзійських авіаліній був збитий російськими військовими із ЗРК «Бук», що був доправлений на окуповану територію Донбасу з території РФ.

Близько 1 млн. 584 тис. мешканців Криму та Донбасу були змушені покинути свої домівки як внутрішньо переміщені особи.

Станом на сьогодні окупованими залишаються: Автономна Республіка Крим (26 081 км²), м.Севастополь (864 км²), частина Донецької та Луганської областей (16799 км²) – всього 43744 км², що складає 7,2% території України.

На окупованих територіях панує страх та терор, окупаційна влада діє репресивними методами і залякуваннями, системно і масово порушує права людини і свободи. Критична ситуація у сфері прав людини в окупованому Криму була засуджена Резолюцією ГА ООН 71/205 «Ситуація з правами людини в АР Крим та місті Севастополь (Україна)» від 19 грудня 2016 року.

Економіка Донбасу повністю зруйнована. Устаткування багатьох колись потужних українських заводів вивезено на територію РФ. Ситуація з затопленими гірничо видобувними шахтами загрожує потужною екологічною катастрофою. Російська влада не допускає експертів для оцінки ситуації та її можливого виправлення.

На сході непідконтрольною Уряду України залишається ділянка українсько-російського державного кордону протяжністю 409,7 км.

Відповідно до моніторингу щодо фактів порушень Російською Федерацією прав релігійних організацій та релігійних меншин на території Автономної Республіки Крим, м. Севастополя, зафіксовано обмеження релігійної діяльності та переслідування православних, мусульманських, протестантських та іудейських релігійних організацій.

Правопорушення відбуваються за напрямками: «Викрадення та тортури», «Захоплення культових будинків, осквернення, пошкодження або знищення релігійних святинь», «Арешти та обшуки», «Заборона проведення релігійної діяльності».

Задокументовані на окупованих Російською Федерацією територіях Автономної Республіки Крим факти говорять про те, що в Криму кримінального переслідування за релігійною ознакою зазнають мусульмани.

Систематично обмежується свобода мирних зібрань (введена адміністративна відповідальність за несвоєчасну подачу повідомлення про проведення мирного зібрання, незазначення мети проведення або неповідомлення про відмову від проведення зібрання).

За результатами підсумкового річного моніторингу, з урахуванням відомостей неурядових організацій було встановлено, що на окупованих Російською Федерацією територіях Автономної Республіки Крим 37 людей позбавлено волі за політично вмотивованими кримінальними справами, з них: 13 цивільних осіб, 24 військовополонених. Проти 44 людей відкриті нові політично мотивовані кримінальні справи, 9 людей було позбавлено волі у рамках адміністративних справ, стягнуто штрафи на загальну суму не менше 25 000 рублів за участь у мирних зібраннях.

Водночас, відновлення повноцінної діяльності релігійних організацій, що діють на тимчасово окупованій території України, можливе тільки за умови виведення мілітарно-терористичних російських угруповань з зазначених територій та відновлення діяльності органів державної влади України.

 Україна вдячна Європейському Парламенту за схвалення потужної резолюції із засудженням триваючої агресії Росії проти України та вимогою до Кремля звільнити понад 100 українських політичних в’язнів, що їх Росія незаконно утримує на своїй території, а також в окупованому Криму та Донбасі.
Окремо євродепутати засудили агресивні дії РФ проти України в районі Керченської протоки та захоплення 24 українських моряків, а також невиконання Москвою наказу Міжнародного трибуналу з морського права від 25 травня 2019 року.
Знаковим є те, що у своєму рішенні новообраний Європарламент беззастережно підтримав суверенітет і територіальну цілісність України, наголосив на невизнанні російської окупації Криму та будь-якої правочинності законодавства і судочинства РФ на окупованому півострові, а також засудив масштабні переслідування українських громадян та придушення прав людини.
Ми вітаємо рішучу підтримку з боку новообраних європейських депутатів санкційної політики ЄС проти РФ та заклик до запровадження нових персональних санкцій проти осіб, відповідальних за політичні переслідування і придушення прав людини, а також готовність до введення щодо Росії додаткових економічних обмежувальних заходів.
Рішення Європарламенту продемонструвало незмінну солідарність ЄС з Україною у її боротьбі проти російської агресії та активну підтримку європейською спільнотою зусиль України зі звільнення наших громадян з російського
Outdated Browser
Для комфортної роботи в Мережі потрібен сучасний браузер. Тут можна знайти останні версії.
Outdated Browser
Цей сайт призначений для комп'ютерів, але
ви можете вільно користуватися ним.
67.15%
людей використовує
цей браузер
Google Chrome
Доступно для
  • Windows
  • Mac OS
  • Linux
9.6%
людей використовує
цей браузер
Mozilla Firefox
Доступно для
  • Windows
  • Mac OS
  • Linux
4.5%
людей використовує
цей браузер
Microsoft Edge
Доступно для
  • Windows
  • Mac OS
3.15%
людей використовує
цей браузер
Доступно для
  • Windows
  • Mac OS
  • Linux